Своєрідність архітектурного обличчя українських міст протягом багатьох сторіч визначалася культовими будівлями, які були не тільки культурно-духовними центрами, носіями ментальності нації, найвищих надбань її культури і традицій, а й містобудівними та композиційними домінантами. Храмові комплекси ставали головними вузлами містобудівної структури. Собори та церкви, костьоли та кірхи, синагоги та мечеті увінчували собою міські площі, замикали вулиці, які зазвичай називалися їх іменами, надавали міським панорамам довершеного вигляду і величі, ліричності і художньої виразності.