Вступ

Ключові повідомлення

Історична довідка

Додаток 1. Праведники Бабиного Яру

Додаток 2. Перелік тематичних фільмів

Додаток 3. Перелік матеріалів Українського інституту національної пам’яті щодо збереження пам’яті про Бабин Яр

Додаток 4. Перелік популярних і наукових видань та Інтернет-публікацій, присвячених трагедії Бабиного Яру і пам’яті про неї.

Вступ

29-30 вересня вшановуються 80-ті роковини від початку масових розстрілів, здійснених гітлерівцями у Бабиному Яру (29–30 вересня 1941 року).

З метою гідного вшанування пам’яті жертв злочинів, скоєних нацистами під час окупації міста Києва в роки Другої світової війни, та у зв'язку з 80-ми роковинами від початку трагічних подій у Бабиному Яру – масового вбивства євреїв, українців, ромів та осіб інших національностей Президент України 15 грудня 2020 року підписав Указ № 567 “Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами трагедії Бабиного Яру та додаткові заходи щодо подальшого розвитку Національного історико-меморіального заповідника ''Бабин Яр"” .

На виконання Плану заходів, пов’язаних із 80-ми роковинами трагедії Бабиного Яру, затвердженому розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 липня 2021 року № 1010-р, Український інститут національної пам’яті розробив відповідні інформаційні матеріали, які сприятимуть вивченню історії цієї катастрофи, увічненню жертв Бабиного Яру і Голокосту, вшануванню духовного подвигу і взаємодопомоги українців заради порятунку життя.

Ключові повідомлення

Бабин Яр – місце пам’яті та некрополь близько 100 тисяч цивільних громадян і військовополонених, розстріляних нацистами у 1941–1943 роках. Серед них – євреї і роми, червоноармійці, комуністи, підпільники Організації українських націоналістів, “саботажники”, порушники комендантської години та навіть пацієнти психіатричної лікарні імені Павлова.

Трагедія стала символом “Голокосту від куль” і нацистської політики масового знищення людей.

Масові розстріли в Бабиному Яру розпочалися відразу після вступу нацистів та їхніх союзників до Києва у вересні 1941 року і відбувалися чи не щоденно до завершення окупації Києва.

Найтрагічнішими стали 29–30 вересня, коли вбили майже 34 тисячі євреїв – мешканців Києва. В німецьких донесеннях цю операцію назвали “гросакцією” 2 (“велика акція”, від нім. Großaktion). Формальним приводом до неї стала радянська диверсія зі знищення Хрещатика 24 вересня.

Нацистська операція в Бабиному Яру 29–30 вересня стала однією з наймасштабніших каральних акцій Другої світової війни. Більшість населених пунктів України мають свої більші чи менші “бабині яри” – місця нацистських розстрілів євреїв та інших жертв.

Провідна роль у розстрілах кінця вересня початку жовтня 1941 року в Бабиному Яру належить зондеркоманді 4а під орудою штандартенфюрера СС Пауля Блобеля. Цей нацистський підрозділ здійснив також масові вбивства євреїв у Львові, Рівному, Луцьку, Новограді-Волинському, Житомирі, Білій Церкві та інших містах.

Голокост – важка незагоєна рана в історії України в Другій світовій війні. Жертвами злочину стали близько півтора мільйона українських євреїв. Нацисти знищили їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту.

Пам’ять про трагедію Бабиного Яру попри всі обставини завжди залишалася живою. Перші художні твори на цю тему з’явилися вже в 1941– 1943 роках. Художник-етнограф Юрій Павлович щодня робив замальовки олівцем із натури. Першими художніми текстами стали поетичні твори Ольги Анстей та Людмили Титової.

По війні радянський режим замовчував або спотворював пам’ять про жертв, намагався зруйнувати сам яр та навколишні кладовища. Проте це йому не вдалося. Бабин Яр залишався застереженням про небезпеку від ненависті, расизму, міжнаціональної ворожнечі, переслідування та знищення людей за етнічною, політичною, релігійною або іншими ознаками.

Пам’ять про Голокост і Бабин Яр, зокрема, це також вшанування рятівників, Праведників народів світу. Це почесне звання присуджують з 1963 року людям, які в роки нацистської окупації рятували євреїв від переслідувань та загибелі. Сьогодні Україна посідає четверте місце за кількістю Праведників народів світу серед країн, в яких встановлено факти порятунку євреїв. Станом на 1 січня 2021 року відомо імена 2673 Праведників з України.

Історична довідка

Расова доктрина. Нацистська ідеологія засновувалася на расовій теорії, відповідно до якої людство від початку існування розділено на раси, а цінність людини полягає не в її індивідуальних рисах, а в належності до расової групи. Вищою, передовою, вважали арійську. Вона від природи наділена правом підкорювати чи знищувати “нижчі” раси, до яких належали і слов’яни, зокрема, й українці. Євреї ж взагалі не вписувалися в нацистську расову піраміду, їх вважали недолюдьми і спочатку розглядали можливість компактно переселити (на територію Польщі – район Кракова, на Мадагаскар чи за Уральські гори).

Друга світова війна, що була наслідком змови двох тоталітарних режимів (нацистського та радянського) перекреслила ці наміри, але створила умови для “остаточного розв’язання єврейського питання”. Після того, як Німеччина та її союзники окупували Польщу, Литву, Латвію, Естонію, а також Бессарабію з 3 Буковиною, під владою двох диктаторів опинилося 75% європейського єврейства (більшість з них не пережила Голокосту).

Голокост кулями в Україні. В окупованому СРСР “акції зачисток” почалися з Галичини. Лише за тиждень в ініційованих нацистами погромах у Львові загинули 6 тисяч євреїв. Всього в таборах і гето Тернополя, Дрогобича, Борислава, Сколе, Стрия та інших міст убито 610 тисяч євреїв.

 На території Наддніпрянської України в 20-х числах липня айнзацкоманда 5-ої айнзацгрупи С розстріляла майже півтори тисячі уманських євреїв.

У серпні 1941 року німецькі військові стратили у Кам’янці-Подільському понад 23,5 тисяч місцевих євреїв та євреїв Закарпаття. У травні 1944 року тих євреїв, які залишалися на території Закарпатської України, вивезли до концтабору Аушвіц. Вони, у переважній більшості, загинули в газових камерах.

Після зайняття Одеси румунські військові розстріляли у відплатних акціях 20 тисяч євреїв. У кінці грудня 1941 року біля Богданівки Одеської (нині – Миколаївської) області знищили понад 40 тисяч євреїв. На українських землях, що увійшли до складу Трансністрії, окупаційна влада теж створила гетто і табори праці. Загалом на цих землях румуни знищили близько 300 тисяч євреїв Бессарабії та Буковини.

Терор в окупованій Україні знищив євреїв як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Жертвами Голокосту стали понад 1 мільйон осіб. Місцями їх наймасовіших страт стали, крім Бабиного Яру (Київ), Богданівка Одеської області – понад 40 тисяч, Дробицький Яр (Харків) – близько 20 тисяч, Кам’янець-Подільський – 23,6 тисячі, Дальник Одеської області – близько 18 тисяч, урочище Сосонки біля Рівного – понад 17 тисяч жертв.

Бабин Яр. 19 вересня 1941 року війська вермахту увійшли до Києва, а наступного дня в Бабиному Яру розстріляли військовополонених (імовірно політпрацівників та, можливо, євреїв). Підрив радянськими диверсантам київської цитаделі та Хрещатика в двадцятих числах цього ж місяця став для окупантів зручним приводом звинуватити у скоєному євреїв і провести показову каральну акцію над євреями-заручниками.

28 вересня 1941-го в Києві з’явилися оголошення із наказом усім євреям міста зібратися зранку на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова, біля кладовищ.

“Дорога смерті”, якою пройшли десятки тисяч людей 29 вересня, пролягала від Лук’янівської площі вулицею Мельникова до перших воріт Єврейського кладовища, далі – на Кагатну (нині – сім’ї Хохлових), потім по Лагерній (нині – Дорогожицькій). Біля входу до Братського (Воїнського) кладовища відбирали гроші, коштовності, документи, наказували залишати речі й верхній одяг. У кінці Братського кладовища (нині – територія телевежі) люди повертали у прохід між огорожею та краєм яру. Розстрілювали на майже півкілометровому відтинку яру, який починався біля пам’ятника 1976 року а закінчувався за теперішньою станцією метро “Дорогожичі”. Людей змушували роздягатися догола, спускатися в яму і лягати долілиць, один на одного, а вздовж рядів проходили німецькі поліцейські й стріляли в потилицю. До 18-ї години того дня встигли вбити майже 22 тисячі. Інших приречених на ніч загнали в порожні гаражі на Лагерній. Наступного дня їх чекала та сама доля. 4 Потім сапери підірвали схили, щоб земля засипала тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.

Вбивства у Бабиному Яру тривали у кілька етапів.

Перший – щоденні розстріли євреїв, військовополонених, цивільних – тривав із вересня 1941 до весни 1942 року. Пік припав на 29–30 вересня, коли загинула 33 771 особа.

У “Донесенні про події в СРСР” № 111 від 12 жовтня 1941 року говориться: “Загальне число страчених зондеркомандою 4а тепер перевищило 51 000. Крім зондеракції в Києві 28 і 29, для якої були виділені 2 команди поліційного полку “Південь”, всі страти, які проводилися до цього часу, ця ЗК здійснювала без будь-якої допомоги. Страчені особи в основному були євреями, найбільшу частину складають політичні функціонери, а також заколотники і грабіжники”. Із середини жовтня у Бабиному Яру і його околицях також почалися страти комуністів-підпільників, ромів, душевнохворих, заручників, моряків Дніпровської флотилії.

Узимку 1941–1942 років на тому місці загинули члени Організації українських націоналістів. “Донесення про події в СРСР” № 164 від 4 лютого 1942 року свідчить: “У Київській області боротьба проти комуністів все більше трансформується в боротьбу проти національних українських формувань... Конфіскований письмовий матеріал, а також свідчення різних арештованих в останній час прихильників Бандери знову доводять, що прихильників Бандери неможливо залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому лишається тільки повністю знищити цей рух”.

Другий етап – кінець зими 1942–середина серпня 1943-го. На цей час припадає й створення Сирецького концтабору, який змінив табір на вулиці Керосинній (виник десь у квітні – травні 1942 року, а на кінець окресленого другого етапу припала його евакуація). Його в’язні – численні жертви Бабиного Яру.

З весни 1942 року (можливо, що і взимку) двічі на тиждень сюди привозили на розстріл ув’язнених із тюрми гестапо. До кінця вересня 1943 року основними жертвами Бабиного Яру стали підпільники і партизани, як комуністи, так і українські націоналісти.

Третій, заключний, етап регулярних розстрілів відбувався на фоні знищення трупів у Бабиному Яру в серпні–вересні 1943 року в’язнями Сирецького концтабору. Паралельно відбувалася евакуація самого табору. Зрозумівши, що в Києві не втриматися, німці почали ховати сліди злочинів. Трупи спалювали навпроти Сирецького концтабору.

18 серпня 1943 року до Сирецького табору доставили групу арештантів із Полтави. До них приєднали ще 100 ув’язнених євреїв із самого Сирецького табору. Таку команду смертників із 327 осіб закували в кайдани та змусили викопувати трупи, будувати печі із огорожі Лук’янівського і надгробків єврейського цвинтаря, складати в них тіла і дрова і спалювати. В одній такій печі за раз знищували до 2000 жертв. Двічі на тиждень нацисти привозили до Бабиного Яру на страту в’язнів із тюрми СД і спалювали їхні тіла. Всі ці роботи у проводилися у режимі цілковитої таємності: територія була оголошена 5 забороненою зоною, обгороджена й засаджена деревами, але сморід і дим розносилися по Києву далеко за межами урочища.

До кінця вересня майже всіх розстріляних спалили, а в’язні заклали останню піч, як вони зрозуміли, для себе. У ніч на 29 вересня 1943 року вони вирвалися на волю, але врятуватися вдалося до двох десятків сміливців. Саме їхні свідчення згодом дали можливість відтворити історію знищення трупів у Бабиному Яру.

Штандартненфюрер Пауль Блобель, який керував стратами у Києві 1941 року, наглядав і за спаленням останків у 1943 році. Про це він свідчив на Нюрнберзькому процесі: “Під час мого візиту в серпні я особисто спостерігав за спаленням тіл у загальній могилі під Києвом. Могила була близько 55 м завдожки, 3 м завширшки і 2,5 м завглибшки. Після того, як верхній шар був знятий, трупи облили горючим матеріалом і підпалили. Пройшло близько двох днів, поки могили згоріли до дна. Я особисто пересвідчився, що прогоріло все до самого дна. Після цього могила була засипана, і так майже всі сліди були заметені”.

У жовтні 1943 року в Бабиному Яру німці ще розстріляли киян, які ухилилися від виконання наказу про повне виселення з міста. Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, а за два дні до Києва увійшла Червона армія.

Виконавці злочину. Охоронні й поліційні функції для забезпечення стабільності окупаційного режиму виконували охоронні дивізії вермахту, структури поліції безпеки та СД і формування німецької і так званої “української допоміжної” поліції. Разом із вермахтом у місті з’явилися представники айнзатцгрупи СД. Вони мали очищати армійські тили від “небезпечних елементів” і придушення руху спротиву. “Відповідальною” за Київ була айнзатцгрупа С, зокрема, зондеркоманда 4а. Разом із ними прибув штаб головнокомандувача СС і поліції “Росія-Південь” і два батальйони поліцейського полку “Південь”. Згодом у Києві з’явилася айнзатцкоманда 5. Саме ці підрозділи СС та поліції здійснювали масові розстріли євреїв у Бабиному Яру.

Жертви Бабиного Яру. Головними жертвами нацистів у Бабиному Яру стали євреї, які становили більше половини жертв. Упродовж двох років німецької окупації тут розстрілювали й групи людей, і окремих осіб, які з тих чи інших причин вважалися ворогами нацистів.

Серед перших жертв – військовополонені. Їх розстрілювали вже наступного дня після вступу німців до Києва. У першу чергу євреїв та політкомісарів. У січні 1942 року нацисти стратили кілька десятків полонених моряків Дніпровської флотилії.

У Бабиному Яру загинуло щонайменше 150 ромів. Крім того, ромські табори було знищено на тодішніх околицях – у Святошино та на Березняках.

З середини жовтня 1941 року в районі Кирилівської церкви почали страчувати пацієнтів психіатричної лікарні імені Павлова.

Репресій зазнали й українські націоналісти. Першочергово представники похідних груп. У вересні 1942 року почалися арешти серед учасників націоналістичного підпілля і тривали до останніх днів німецької окупації. З усіх українських земель найбільших жертв ОУН зазнала в Києві - не менше 600 осіб. 6

У жовтні 1941 року почалися арешти членів підпільних райкомів КП(б)У. Тільки до кінця 1941 року арештували понад 50 керівників залишеного в місті підпілля.

Також місцями найбільших масових страт євреїв в Україні були Богданівка (понад 40 тисяч) і Дальник (близько 18 тисяч) Одеської області, Дробицький Яр (Харків) – близько 20 тисяч, Кам’янець-Подільський – понад 23,5 тисячі, урочище Сосонки біля Рівного – понад 17 тисяч.

Додаток 1. Праведники Бабиного Яру

Порятунок євреїв у роки нацистської окупації Європи став предметом вивчення у державі Ізраїль. Національний інститут пам’яті Катастрофи і Героїзму Яд Вашем 1963 року затвердив критерії для отримання почесного звання “Праведник народів світу”. Праведниками визнаються неєвреї, які ризикували життям, рятуючи євреїв під час Голокосту. Усіх, хто був причетний до порятунку, нагороджують медалями й дипломами, на їхню честь висаджують дерева на Алеї Праведників, їм призначають довічні пенсії.

В СРСР знищення євреїв під час Другої світової війни замовчувалося. Наслідком цього стало в тому числі те, що рятівники з цих територій (включно з УРСР) опинилися поза практиками вшанування. На момент розпаду Радянський Союз посідав 17-те місце серед країн, звідки походили

Праведники народів світу. Активні пошуки жителів України–рятівників євреїв, розпочалися лише з жовтня 1988 року, коли розпочало діяльність Київське товариство єврейської культури і його перша структура – фонд “Пам’ять Бабиного Яру”. Фонд спрямував зусилля на пошук праведників в Україні. У квітні 1989-го він затвердив звання Праведник Бабиного Яру і Праведник України. На 1 січня 2021 року відомо ім’я 2673 Праведників з України (4 місце серед країн, в яких встановлено факти порятунку). Праведники – це цивільні беззбройні жителі окупованих територій. Серед них люди різних національностей – українці, росіяни, поляки, білоруси, татари, вірмени, греки й німці. Вшановуючи Праведників, мусимо пам’ятати, що їхні вчинки – не лише факти порятунку людей чи цілих сімей, а й ризик власним життям, життям рідних, включно з малолітніми дітьми або старенькими батьками.

Історії 190 праведників (у тому числі православного священика Олексія Глаголєва та його родину, котрі першими з українців отримали звання “Праведник народів світу”) зібрано в Банку портретів на сайті www.портрети.com.ua, розробленого в рамках проєкту “Українці-рятівники. Марафон історій”. Метою цього проєкту Національного музею історії України у Другій світовій війні, Українського інституту вивчення Голокосту “Ткума” та Українського інституту національної пам’яті є зосередження на одному електронному ресурсі біографічні довідки, фото, документи, відео про українців, які під час Другої світової війни рятували євреїв, ромів та інших жертв нацизму. Відеоролики про українців–рятівників доступні за посиланням: https://www.facebook.com/watch/332380996916541/395448348079483. 7

Додаток 2. Перелік тематичних фільмів

Додаток 3. Перелік матеріалів Українського інституту національної пам’яті щодо збереження пам’яті про Бабин Яр

Тема збереження та відновлення пам’яті щодо подій, пов’язаних з Голокостом і трагедією Бабиного Яру, зокрема, є важливою для політики історичної пам’яті України. Тому Українська держава та Інститут надають великого значення питанню належного увічнення пам’яті її жертв, рішуче засуджують прояви антисемітизму в українському суспільстві та докладають зусиль для належно вшанування українців, які рятували євреїв на території України під час Голокосту. Свідченням цьому є ухвалення Кабінетом Міністрів України постанови “Деякі питання призначення і виплати довічних державних стипендій для громадян України, які рятували євреїв на території України під час Голокосту у роки Другої світової війни, та про визнання такими, що втратили чинність, постанов Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2016 р. № 139 і від 9 серпня 2017 р. № 568” від 8 вересня 2021 року № 935 (режим доступу: https://www.kmu.gov.ua/npas/deyaki-pitannya-priznachennya-i-viplaa935), робота над Концепцією комплексного розвитку (меморіалізації) 8 Бабиного Яру, щорічне проведення відповідних жалобних і популяризаціних заходів.

Важливим тематичним інформаційним ресурсом Інституту та Громадського комітету “Бабин Яр” є веб-сторінка “Бабин Яр: людина, влада, історія” (режим доступу: http://history.kby.kiev.ua). Ресурс містить архівні документи, кінохроніку, наукові статті, присвячені історії Бабиного Яру від кінця XVIII до початку ХХІ століття.

Окремо пропонуємо матеріали інтерактивної виставки “Бабин Яр: пам’ять на тлі історії” (режим доступу: https://uinp.gov.ua/vystavkovi-proekty/vystavkadabyn-yar-pamiat-na-tli-istorii). Виставка має українську та англійську версії, супроводжується відеоекскурсією українською. Крім того, вчителям буде корисно ознайомитися з інтерактивною версією збірника навчальнометодичних розробок-занять на основі віртуальної виставки “Бабин Яр: пам’ять на тлі історії” та документального фільму “Бабин Яр у пошуках пам’яті” (режим доступу – http://osvita.kby.kiev.ua/). Ресурс розроблено Українським центром вивчення історії Голокосту та Інститутом.

Допоміжну роль можуть відіграти матеріали виставки “Українська Друга світова”, зокрема, її стенди “Голокост. Бабин Яр та “остаточне розв’язання єврейського питання” та “Українці – Праведники Народів Світу” (режим доступу: http://ww2.uinp.gov.ua/vystavka/). Також на сайті Інституту розміщено історичну довідку “Хто, коли і як загинув у Бабиному Яру” (режим доступу – https://old.uinp.gov.ua/news/khto-koli-i-yak-zaginuv-u-babinomu-yaru-istorichnadovidka-do-75-kh-rokovin-zlochinu)

Спільно із Національним історико-меморіальним заповідником “Бабин Яр” та Посольством Ізраїлю в Україні Український інститут національної пам’яті встановив у Бабиному Яру інформаційно-навігаційні стенди івритом, українською, англійською мовами. Стенди містять мапу території заповідника із позначеними на ній пам’ятниками та пам’ятними знаками і розповідають про трагедію Бабиного Яру, заповідник та майбутній музей жертв Бабиного Яру в будівлі колишньої контори єврейського кладовища на вул. Іллєнка, 44.

Додаток 4. Перелік популярних і наукових видань та Інтернетпублікацій, присвячених трагедії Бабиного Яру і пам’яті про неї

1. Бабин яр: пам’ять на тлі історії. Путівник для вчителя: збірник навчально-методичних розробок шкільних занять на основі віртуальної виставки та документального фільму / Ред.-упор. В. Бобров. – Київ: Український центр вивчення історії Голокосту, 2017. – Режим доступу: https://old.uinp.gov.ua/sites/default/files/babij_jar_final_small.pdf.
2. Від першої особи: історія Голокосту у свідченнях очевидців. Навчальний посібник [Електронний ресурс] – К. : Український центр вивчення історії Голокосту, 2014. – Режим доступу: http://www.holocaust.kiev.ua/img/ob_vid_pershoi_osoby_3_1.jpg.
3. Історія Голокосту: освіта та пам’ять. Посібник для вчителя [Електронний ресурс] – Вид. 2-ге, випр. – К.: Український центр вивчення історії Голокосту, 2016. – Режим доступу: http://www.holocaust.kiev.ua/img/cover_posibnik.jpg. 9
4. Козицький А. Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у XX ст. (причини, особливості. наслідки) : [навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів] / Козицький А. – Львів : Літопис, 2012.
5. Нахманович В. Бабин Яр: два дні – два роки – двадцяте століття. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.day.kiev.ua./124453/
6. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Косик В. – Львів : НТШ, 1993. – 659 с.
7. Кузнецов А. Бабий Яр. [Роман-документ] / Анатолий Кузнецов. – К. : МИП “Обериг”, 1991. – 352 с.
8. Подольський А. Уроки минулого: Історія Голокосту в Україні. Навч. посібник / Подольський А. – К. : Сфера, 2007. – 100 с.
9. Разом на одній землі. Історія України багатокультурна: навч. посібн. – Львів: ЗУКЦ, 2012. – 332 с.: іл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.novadoba.org.ua/ukr/ together-on-the-same-land-book
10. Київ 1941 р. Бабин Яр: Спогади сучасників / Упорядник Сергій Кот. – К.: Інститут історії України НАН України, 2019. – 53 с. Іл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://biography.nbuv.gov.ua/rating/r2019/txt/g3/4026.pdf
11. “Ганебне зборище єврейських й українських націоналістів”. У 1966 році відбувся перший мітинг у Бабиному Яру (архівні фото). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/ganebne-zborysheevreyskyh-i-ukrainskyh-nacionalistiv/30188876.html
12. Зінченко О. Бабин Яр. Дорога смерті. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/09/28/153002/
13. Дні болю і страху. Трагедія Бабиного Яру в фактах і спогадах тих, хто вижив. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://nv.ua/ukr/ukraine/events/babin-yar-yak-ce-bulo-spogadi-i-fakti-pro-tragichnustorinku-golokostu-ostanni-novini-50114601.html
14. Крупник Л. Непокора забуттю. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://tyzhden.ua/Культура/252908?fbclid=IwAR0bPzWYrVjE3QKd9URB0cWG1 eDbObABs8srj46IEBK49SEy1RWRFtPStrs Над матеріалами працювали фахівці Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак, Олена Охрімчук, Вікторія Яременко, Ганна Байкєніч.

28 червня цього року Україна відзначатиме 25-ту річницю Конституції, головного нормативно-правового акта держави, який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян.

Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства (загинуло від 50 до 85 мільйонів людей). Україна вшановує пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також інших жертв війни. Та війна стала можливою через змову антигуманних режимів – нацистського і радянського, які ставили геополітичні інтереси вище прав і свобод людини. Крім того, слабкість, страх і нерішучість міжнародної спільноти заохочували агресорів до все більшого розмаху злочинів.

День Героїв Небесної Сотні відзначається щорічно 20 лютого, згідно з Указом Президента від 11 лютого 2015 року «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні» (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/69/2015).

29 січня в Україні відзначається річниця бою під Крутами, який для Українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.

Завдяки звитязі та сміливості українських вояків ворожий наступ більшовиків на Київ було зупинено на декілька днів. В цей час відбувалися переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. 9 лютого 1918 року Брестський мирний договір було підписано. Він означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.

Важливі акценти:

– бій під Крутами став успішною оборонною операцією. Наступ переважаючих сил ворога було зупинено на декілька днів. Це дало змогу представникам Української Народної Республіки підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу;

– Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;

– незалежність Української Народної Республіки довелося захищати від російської військової агресії, на початках силами добровольчих формувань;

– згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (завдяки Брестському договору) звільнили від більшовиків всю територію України;

– події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива;

– сміливість та жертовність крутянців зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому Героїв Крут в публіцистиці часто називають “першими кіборгами”.

Історична довідка Перша незалежність

У 1917 році постала Українська Центральна Рада та створена нею Українська Народна Республіка. Прихід до влади у Росії більшовиків у листопаді 1917 році становив загрозу для України. Вони прагнули встановити контроль над Україною. У грудні більшовицький уряд Росії (Рада народних комісарів) направив ультиматум Українській Центральній Раді. В ньому йшлося про виконання таких умов: дозволити переміщення більшовицьких військ в Україні, не пропускати із фронту (Першої світової війни) на Дон антибільшовицькі сили відмовитися від утворення окремого Українського фронту. Українці відхилили вимоги і звинуватили більшовицьку Росію у втручанні у внутрішні справи України та розпалюванні ворожнечі. Раднарком, своєю чергою, оголосив Центральну Раду “в станівідкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Напередодні бою

Більшовицькі сили наступали на Київ з двох напрямків. Загін під командуванням Михайла Муравйова просувався Полтавщиною, в той час як на Чернігівщині діяв 1-й Мінський революційний загін на чолі з Рейнгольдом Берзіним. Вважаючи полтавський напрямок найбільш загрозливим, українське командування спрямувало туди найбільш боєздатні частини, зокрема, Січових стрільців та Гайдамацький кіш Слобідської України.

Всупереч розрахункам, основні сили загону Муравйова вирушили на з'єднання з Мінським революційним загоном. 28 січня вони заволоділи ключовим пунктом української оборони на Чернігівщині – станцією Бахмач.

Здавалося, більше нічого не завадить більшовицькому наступу на Київ.

На підступах до столиці Муравйов закликав: “Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо".

Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – курсанти Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького сотника Аверкія Гончаренка та добровольці Помічного студентського куреня Січових стрільців (18–20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського

народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще десь 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

Перші кіборги

29 січня 1918 року в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і

студентiв при 16 кулеметах та з однією гарматою на залiзничнiй платформi. У росіян була десятикратна перевага в живій силі, мали бронепотяг та артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму бійців українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 юнаків, заблукавши у темряві, повернулися до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Полонених катували, а потім стратили. Згодом частину героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич. Загалом у бою під Крутами загинуло з української сторони, за різними оцінками, 70–100 осіб.

Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.

Брестський мирний договір

Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу укласти Брестський мир між Українською Народною Республікою і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. Він визначав:

❏ визнання Четверним союзом самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;

❏ перехід Холмщини та Підляшшя до складу України; Східна Галичина та Буковина мали бути виділені в окремий коронний край Австро-Угорщини;

❏ кордон із Польщею, що мав бути визначений комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людности”;

❏ відмову сторін від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;

❏ обмін військовополоненими та встановлення дипломатичних відносин;

❏ постачання УНР іншій стороні до 31 липня 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2750 тисяч пудів м’яса, іншу сільгосппродукцію та промислову сировину.

Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Михайла Муравйова підійшли до Києва. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала найрадикальніші закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.

Через два дні почався масований артилерійський обстріл, ще через 3 дні муравйовці ввірвалися в місто. Розгорнулося мародерство і полювання на українських чиновників, офіцерів, усіх “підозрілих”. Жертвами “червоного терору” стали декілька тисяч киян. Вже наприкінці лютого 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ українці почали звільнення України від більшовиків. У квітні було звільнено майже всю Україну. Бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

Корисні Інтернет-посилання:

• Андрій Любарець. “Бій під Крутами у історичній пам’яті”:

http://www.istpravda.com.ua/research/2012/01/29/70470/

• В’ятрович Володимир. “Крути – бій за майбутнє”:

http://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/56ab02d9b630d/

• Гончаренко А. Бій під Крутами (спогади учасника):

http://kruty.org.ua/spogady/64-q-q-

• “Завдяки Крутам УНР визнали державою”: інтерв’ю із професором

Володимиром Сергійчуком:

http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/29/110360/

• Інтерв’ю з Ярославом Файзуліним. “Що спільного між героями Крут та

«кіборгами» Донецького аеропорту?”: https://dzerkalo.media/shho-spilnogomizh-

geroyami-krut-ta-kiborgami-donetskogo-aeroportu/

• Ісаюк Олеся. “Шість тез про Крути або Що не так із традиційним баченням

подій 29 січня 1918 року”:

https://lb.ua/blog/isayuk_olesya/293772_shist_tez_pro_kruti_abo_shcho_iz.html

• Лоський І. Крути (спогади учасника): http://kruty.org.ua/spogady/59--qq
• Михайлик М. День 29 січня 1918 року (спогади учасника):

http://kruty.org.ua/spogady/62-q-29-1918q-

• Михайло Ковальчук. “Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки”:

http://www.istpravda.com.ua/research/2014/01/29/141189/

• Монкевич Б. Бій під Крутами (спогади учасника):

http://kruty.org.ua/spogady/60-2008-10-04-20-48-42

• Файзулін Ярослав. “Бій під Крутами: як відрізнити історичну правду від

міфу”: http://tyzhden.ua/History/40792

• Ярослав Тинченко. “Життя після Крут. Як склалася доля учасників

січневого бою”: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/01/28/19369/

Тематичні матеріали Українського інституту національної пам'яті

1. Методичні рекомендації до 100-річчя Української революції 1917–

1921 років

https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychnirekomendaciyi/

metodychni-rekomendaciyi-do-100-richchya-ukrayinskoyirevolyuciyi-

1917-1921-rokiv

2. Перші кіборги. До річниці бою під Крутами. Інформаційні матеріали

https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/bibliotekaryam/pershi-kiborgy-dorichnyci-

boyu-pid-krutamy

3. Настільна гра “Українська революція 1917-1921”

https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/navchalni-igry/nastilnagra-

ukrayinska-revolyuciya-1917-1921

4. Інфографіка "Крути - Бій за майбутнє"

http://unr.uinp.gov.ua/mediagallery/infografika/infografika-kruti-biy-zamaybutne

5. Схема бою під Крутами, що подавалася в праці Аверкія Гончаренка

http://unr.uinp.gov.ua/documents/skhema-boyu-pid-krutami-shcho-podavalasyav-

pratsi-averkiya-goncharenka

6. Про Крути з першоджерел

https://old.uinp.gov.ua/news/pro-kruti-z-pershodzherel-0

7. Соціальна реклама до Дня пам'яті Героїв Крут

https://mega.nz/folder/spARxCjJ#oCcwlYhXcrqvRCnCPYD5EQ

Офіційно в Україні свято встановлено Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року No 42/99.

Previous Next

28 листопада, у четверту суботу місяця в Україні вшановують День пам'яті жертв голодоморів. День пам'яті був запроваджений Указом Президента України у 1998 році. У 2006 році Законом України Голодомор 1932 – 1933 років був визнаний геноцидом.

Інформаційні матеріали Українського інституту національної пам’яті до Дня захисника України 

24 серпня Україна відзначає найбільше державне свято – День Незалежності. Воно встановлене на честь виняткової історичної події – ухвалення у 1991 році Верховною Радою Української РСР абсолютною більшістю голосів Акта проголошення незалежності України. Цей документ увінчав тисячолітні прагнення Українського народу мати власну суверенну державу і самостійно визначати свою долю.

Для українців свобода і гідність завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби за незалежність. На початку ХХ століття, в часи Української революції 1917–1921 років, наш народ зміг відродити державність, а 24 серпня 1991 року Актом проголошення незалежності України вона була відновлена. Важливим кроком до повернення історичної справедливості стало прийняття 16 липня 1990 року  Декларації про державний суверенітет України. Тоді Верховна Рада УРСР підтримала прагнення народу ліквідувати політичну та економічну залежність від московського центру і розбудовувати самостійну державу, відроджувати національну культуру, історичну пам’ять.

Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року спирався на Декларацію про суверенітет. А результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року стали найпереконливішим підтвердженням волі народу .

Постання суверенної України відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР, остаточному руйнуванні комуністичної тоталітарної системи. Це стало початком відліку нового етапу розвитку демократичної сучасної Української держави. Сьогодні незалежність України – запорука вільного розвитку держав і народів Європи і головна перешкода для російського імперіалізму, який намагається політично, економічно та духовно поглинути Україну. Нині в умовах агресії з боку Росії ми продовжуємо боротьбу за власну свободу та незалежність. Тож попереду – велика робота. Українська громада має об’єднати зусилля для подальшої розбудови держави, розвитку громадянського суспільства та консолідації нації, відстоювання територіальної цілісності держави.

Гасла цьогорічної кампанії 

При підготовці та проведенні урочистих, освітніх, інформаційних, культурно-мистецьких та інших заходів на відзначення 29-ої річниці Акта проголошення державної незалежності Український інститут національної пам’яті пропонує використовувати такі гасла і ключові повідомлення кампанії з відзначення Дня Незалежності України:

• Незалежність – це ти! 
• Україна – це ти!
• Ми різні, але єдині

Можливі додаткові гасла:

• Незалежна країна - вільна людина
• Україна починається з тебе
• 29 років незалежності. Цінуй свою свободу
• Незалежні, бо вільні духом
• Розвиток країни - відповідальність кожного

Ключові повідомлення

Незалежність пов’язана для українців передусім з новими можливостями та торжеством прав людини. Це наш шанс на щастя і мир, змога дихати на повні груди повітрям свободи після століть неволі, життя за чужими правилами, участі в чужих війнах, лицемірства, брехні, несправедливості та репресій. Майбутнє країни – в руках кожного з нас.

Прагнення до свободи і чутливість до несправедливості – визначальні риси українців, що давали нам наснагу і сили залишатися собою в часи бездержавності. Здобуття незалежності для творення власного майбутнього – найвищий вияв свободи нашого народу.

Творення нової України – нелегкий процес. Але ми гідно долаємо перешкоди, облаштовуємо свій край і торуємо власний шлях, ні на кого не нападаючи, нікого не пригнічуючи і не повчаючи. Ми поважаємо порядних сусідів, взаємовигідно співпрацюємо з ними і завжди допомагаємо у складну годину, але рішуче протистоїмо загарбникам, які вбивають наших людей й посягають на наше по праву. 

Перейшовши позначку “29” ми наближаємося до ювілейної дати – 30 річчя незалежної України. Нехай же цей рік стане знаковим для всієї країни, для громад і окремих людей. Це чудова нагода створювати об’єкти інфраструктури і публічні простори, парки, сквери, музеї, театри, розпочинати соціальні та мистецькі проєкти й започатковувати різноманітні ініціативи, направлені на спільне благо, готуватися до відзначення ювілею нашої незалежності на найвищому рівні.

Наша незалежність оплачена дорогою ціною – незбагненною кількістю життів тих, хто помирав за ідею вільної України зі зброєю у руках і без неї, незліченною кількістю років втраченої свободи тих, хто сидів за неї у таборах та в’язницях, не кажучи вже про споконвічні мрії й натхненні зусилля мільйонів творців, які зберігали і творили все те, що зараз є надбанням української культури.

Окремо слід віддати належне державним діячам, які у переломні 1990 та 1991 роки забезпечили законодавчо та політично мирний, безкровний і цивілізований перехід від мертвої радянської імперії до нової вільної України. Їхня рішучість має бути для нас прикладом. Адже саме вони забезпечили легітимність політичних процесів, приймали перші закони, організували референдум, на якому всі громадяни змогли вільно сказати “так” незалежній Україні. Вони уклали перші міжнародні угоди і домоглися визнання нашої країни всім світом.

24 серпня 1991 року відбулося відновлення державної незалежності України, що увінчало тривалий шлях Українського народу до самостійності. В основу заходів до Дня Незалежності України ми закладаємо ідею тяглості та спадкоємності державотворчих традицій України.

Проголошення незалежності – логічне завершення українського державотворення у ХХ столітті. Відзначаючи 29-ту річницю ухвалення Акта проголошення незалежності України, слід вшанувати всі попередні етапи – Русь, Галицько-Волинське князівство, Велике Князівство Литовське, Українську козацьку державу, українські державні утворення початку ХХ століття. Від них сучасна Україна успадкувала традиції державництва.

Вперше у ХХ столітті незалежність Україна проголосила 22 січня 1918 року. Після того українці декілька разів втрачали волю через внутрішні незгоди перед лицем зовнішньої агресії. Тому ми маємо вчитися на помилках попередників і пам’ятати, що національна єдність є обов’язковою умовою збереження державності. Наша сила в соборності, в здатності знаходити спільну мову і протистояти силам, які хочуть розсварити суспільство, посіяти недовіру та чвари й зрештою поневолити наш край.

Проголошення незалежності України у 1991 року відіграло вирішальну роль у розвалі СРСР й остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної імперії.

24 серпня 1991 року українці остаточно утвердили свої прагнення жити у власному домі на власний розсуд. Однак боротьба триває й нині, коли українці змушені захищати від російської агресії територіальну цілісність та суверенність України. Це боротьба не лише за людей і територію, а за право бути собою, вільно вирішувати як жити, у що вірити, кого любити, з ким дружити, куди прагнути і яке майбутнє обирати.

Роки бездержавності коштували нашому народу неймовірної кількості жертв. Унаслідок Голодомору, Голокосту, державного терору, депортацій та воєн загинули мільйони українців. Ми повинні це пам’ятати і за жодних обставин не допустити повторення подібного лиха.

Вільна українська держава, активне й відповідальне громадянське суспільство та потужні збройні сили – це ті базові речі, які захищають права людини та гарантують усім українцям гідне майбутнє. 

За ці три десятиліття ми не починали воєн, добровільно відмовилися від ядерної зброї, а наші миротворці звитяжно допомагали ООН встановити мир і порядок у багатьох куточках землі. Але наша миролюбність не заважає нам боронити рідну землю від нахабного загарбника.

29 років незалежності продемонстрували світу, що Україна відбулася як держава, здатна утверджувати демократичні цінності, відстоювати свободу, гідність та розмаїття, захищати свій суверенітет і територіальну цілісність. Нам вдалося побудувати толерантне суспільство, в якому знаходять спільну мову та взаємну повагу різні етнічні, релігійні, соціальні групи.

Про День Державного Прапора України

На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги   громадян до державних символів Указом Президента України від 23 серпня 2004 року № 987 встановлено День Державного Прапора України, який відзначається щорічно 23 серпня.

Державний Прапор є одним із державних символів країни. Це стяг правильної геометричної (частіше прямокутної) форми із спеціальним забарвленням. Кольори прапора відбивають національні традиції, ідентифікують певну територію.

Жовто-блакитні барви символізували Київську Державу ще до християнізації Русі. Майже всі герби міст Київщини й України обрамлялися жовто-блакитними кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виробляли з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зброю, постаті святих.

Утвердження синьо-жовтого поєднання як українських національних кольорів відбулося під час європейської “весни народів”. Уперше такий прапор замайорів у червні 1848 року на міській ратуші Львова. Відтоді полотнища в національних кольорах використовували під час Шевченківських та інших свят у Галичині, Буковині та Закарпатті.

На Наддніпрянщині це стало можливим після революції 1905–1907 років. Із падінням царизму ті барви були вже загальновизнаною українською символікою. 25 березня 1917 року під синьо-жовтими прапорами відбулася 25-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді в Петрограді, а 29 березня в Києві під час Свята свободи українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами.

“Ціле море людських голів навкруги, – описує “Свято свободи” Сергій Єфремов. – І розгорнулась поруч безконечна стрічка людей, що безупинною лавою йшли і йшли протягом цілого дня. Мають корогви на вітрі, голосно лунають нечуті ще слова, гремить бадьора мелодія… Ось блакитно-жовті – сонце і небо – українські прапори. Ось червоні, як гаряча кров, робітницькі знамена. Ось біло-червона лава польських стягів і нечисленна сила інших”.

31 березня учасники Українських зборів у Чернігові встановили український прапор і виконали “Ще не вмерла Україна”. 1 квітня в Києві з ініціативи Центральної Ради відбулася понад 100-тисячна маніфестація. Тисячі солдат-українців Київського гарнізону несли синьо-жовті знамена з написами: “Вільна Україна”, “Вічна пам’ять борцям за волю”, “Війна до перемоги”. У Харкові, Полтаві, Катеринославі та інших містах України і за її межами відбулися подібні акції під синьо-жовтими прапорами. 18 травня 1917 року в Києві розпочав роботу перший Український військовий з’їзд, на який делегація з Петрограду передала синьо-жовтий прапор із гаслом на ньому: “Хай живе національно-територіальна автономія”. Влітку 1917-го під цим прапором вирушав на фронт перший український підрозділ – полк імені гетьмана Богдана Хмельницького. Тоді ж частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори. Вперше – на есмінці “Завидний” з ініціативи керівника української ради корабля Івана Прокоповича.

Офіційно стяг затвердили 27 січня 1918 року в Тимчасовому законі про флот УНР: “Прапором торговельного флоту визначалося “полотнище о двох – блакитному і жовтому кольорах”. 29 квітня на есмінцях і лінкорах, що базувалися у Севастополі, підняли українські прапори. Флагманський корабель “Георгій Побідоносець” подав сигнал про підняття стяга над українським Чорноморським флотом. До Києва та німецького штабу надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, в телеграмі до столиці Української Держави зазначалося: “Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв контр-адмірал Саблін”.

За гетьмана Павла Скоропадського на блакитно-жовтій основі формувалися різні службові штандарти. 16 липня гетьман затвердив військовий прапор Української Держави. 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада у Львові проголосила державним прапором Західноукраїнської Народної республіки синьо-жовтий стяг. За УНР Директорії також використовувався прапор у синьо-жовтих барвах.

Окупувавши Україну, більшовики карали за синьо-жовтий.

На Підкарпатській Русі, яка увійшла до Чехословаччини, 20 березня 1920 року ухвалено крайовий синьо-жовтий прапор. У 1934-му чехословацька влада заборонила використовувати його. Українство обурилося: “Ми маємо свій прапор… Його історія сягає глибоко в минувшину нашого народа, аж на тисячу років назад… прапора уживав наш князь Лаборець, а потім Федір Корятович. …По світовій війні народні ради русинів з огляду на історичні традиції проголосили синьо-жовті барви за барви підкарпатської Русі й нашого руського народу”.

15 березня 1939 року Сойм Карпатської України в Хусті затвердив синьо-жовтий прапор Карпатської України.

Українська військова організація та її наступниця Організація українських націоналістів також використовували національний прапор. Скажімо, в листопаді 1928 року до 10-річчя Листопадового чину у Львові над собором святого Юра українські активісти вивісили синьо-жовтий стяг із написом “УВО”. На початку 1930-х років з’явився гімн ОУН зі словами: “Під синьо-жовтим прапором свободи з’єднаєм весь великий нарід свій”.

У квітні 1941-го Другий великий збір ОУН (б) визнав синьо-жовтий прапор національним державним українським прапором. Улітку 1941-го національні та націоналістичні (червоно-чорні) стяги майоріли в селах під час проголошення Акта відновлення Української Держави.

У другій половині ХХ століття синьо-жовтий пройшов шлях народного визнання та юридичного оформлення. Були поодинокі спроби піднести український прапор. 1 травня 1966 року над будинком Київського інституту народного господарства у Києві (нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість червоного прапора зранку височів синьо-жовтий. Георгій Москаленко (студент вечірнього відділення наргоспу) та Віктор Кукса (робітник), які це зробили, планували викликати неабиякий резонанс – прапор мали побачити студенти і робітники заводу “Більшовик”, які зранку збиратимуться в колони на першотравневу демонстрацію. Через 9 місяців КГБ знайшов сміливців. Вони отримали відповідно 3 та 2 роки таборів суворого режиму.

22 січня 1973-го в Чорткові на Тернопільщині Володимир Мармус із вісьмома товаришами вивісив 4 національні прапори. 26 квітня 1989-го у Львові під українським прапором відбувся мітинг пам’яті жертв Чорнобильської трагедії, а 22 травня того ж року – Шевченківське свято в Києві. 23 березня 1990 року він з’явився над Тернопільською міськрадою; 3 квітня – над Львівською ратушею; 24 липня – урочисто піднятий над Київською міською радою.

4 вересня 1991 року, вже після проголошення незалежності України,  національний синьо-жовтий прапор замайорів над Верховною Радою України. 28 січня 1992 року Державний Прапор України затверджений Верховною Радою України. Це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини до довжини 2:3. Державний Прапор як символ нашої країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення.

Про історичні етапи українського державотворення

Русь – перша українська держава. Її утворення було результатом соціально-економічного та політичного розвитку слов’ян. Перед- і ранньодержавні слов’янські племінні об’єднання на великих просторах східної Європи були сконсолідовані довкола Києва, що став центром політичного тяжіння та культурного піднесення.

Це об’єднання почалося у ІХ столітті. У наступні століття Русь стала важливим суб’єктом європейського політичного простору. Підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу від Візантійської імперії до Французького королівства.

У період Русі розпочалася консолідація слов’янських племен південно-східної Європи в єдиний етнос русинів-українців, почала формуватися українська мова.

Прийняття князем Володимиром у 988 році християнства, поширення писемності на основі кирилиці, кодифікація норм звичаєвого права в першому правовому кодексі “Руській правді” князя Ярослава Мудрого та його спадкоємців – усе це стало фундаментом правової та політичної культури українського народу. Саме Русь заклала основи державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Русь пройшла типовий шлях ранньосередньовічної держави. Від об’єднання слов’янських племен династією Рюриковичів у ІХ столітті до окремих земель-князівств ХІІ–ХІІІ століть на чолі з представниками цієї ж династії. Київ перестав виконувати роль політичного центру після того, як у 1169 році його спалив Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Завершила занепад Русі монгольська навала 1239–1242 років.

 Продовжило традиції української державності Галицько-Волинське князівство.

В умовах монгольського загарбання і розпаду державних структур у Подніпров’ї галицько-волинські князі у ХІІІ–ХІV століттях розвинули інститут державності на значній частині українських земель. Тоді вдалося не лише зберегти, а й посилити європейський вектор розвитку, стати частиною спільних зусиль у боротьбі із монгольським нашестям. Виявом цього стало коронування 1253 року Данила Галицького у Дорогичині короною, присланою Папою Римським Інокентієм ІV.

Саме в ті часи на українських землях з’являється традиція міського самоврядування – магдебурзьке право. Втім, повноцінний його розвиток пов’язаний уже з наступною епохою.

У середині XIV століття українські землі увійшли до складу Польського королівства і Великого Князівства Литовського.

 Велике Князівство Литовське – одна з найбільших держав тогочасної Європи – стало фактичним продовжувачем традицій Русі. Економічно і культурно руські землі були значно розвиненіші за литовські. Руські еліти сформували обличчя литовської держави. Було засвоєно чимало норм руського права, назви посад, станів, система адміністрацій тощо. Державною мовою Великого Князівства Литовського стала руська, якою велися ділові папери.

Основним джерелом права була “Руська правда”, пізніше – “Литовські статути”, укладені на її основі. Українські землі в складі Великого Князівства Литовського користувалися широкою автономією.

 У XVI столітті українці витворили новий соціально-політичний феномен – запорозьке козацтво. Виникло козацтво завдяки комплексу економічних, політичних, релігійних, соціальних чинників. Передусім, це – природне прагнення до самозбереження, самоствердження і самореалізації, а також наявність великого масиву вільних земель – Дикого поля.

Як окремий соціальний стан козацтво на давньоруських військових і європейських лицарських традиціях створило військово-політичну організацію – Запорозьку Січ, засновану на принципах особистої свободи та виборності влади. Козаки освоїли степові простори Подніпров’я, Слобожанщини, Донеччини.

У Запорозькій Січі формувалися підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства та джерела права. У середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко сформульовані фундаментальні основи майбутньої національної державної ідеї, головні серед яких – право українського народу на власну державу та генетичний зв’язок козацької держави з Руссю.

Ці принципи були втілені у ранньомодерній українській державі Гетьманщині, створеній внаслідок національно-визвольної революції середини XVII століття на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким.

Гетьманщина була життєздатним політичним організмом: мала органи влади, територію, державну організацію, військо, фінансову, податкову та нормативно-правову системи тощо.

Вершиною політико-правової думки Гетьманщини стало укладання Пилипом Орликом 1710 року Конституції як договору гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом. Це була одна із перших європейських конституцій нового часу.

Російський імперіалізм різними способами і методами обмежував українські національні державні інститути і зрештою до кінця XVIII століття ліквідував їх.

У ХІХ столітті українці, як і більшість європейських націй, пройшли шлях від романтичного захоплення минулим до політичного самоусвідомлення. Сформувалося поняття української нації з її етнічними кордонами, мовою та культурою. Покоління Руської трійці, Кирило-Мефодіївського товариства, громадівців і Братства тарасівців заклали підвалини для майбутньої української державності.

Упродовж ХХ століття попри історичні катаклізми та мільйонні жертви українці неодноразово виборювали самостійність.

У ході Української революції 1917–1921 років вперше у ХХ сторіччі створили незалежну національну державу.

Від моменту створення у березні 1917 року Центральна Рада намагалася забезпечити демократичні законодавчі підвалини державного будівництва: затвердила принципи судової системи, закон про вибори, сформувала уряд, розпочала формування війська тощо. Ці принципи були реалізовані в Українській Народній Республіці, проголошеній 20 листопада 1917 року.

22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та суверенності Української Народної Республіки.

За часів Української Народної Республіки у 1918 році затверджено герб, основним елементом якого був тризуб – герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна” на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним прапором став синьо-жовтий стяг.

Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського – друге державне утворення часів Української революції, форма якого – гетьманат – походить із козацької епохи.

Верховна влада належала гетьману, котрий усіляко намагався відродити давні козацькі традиції. Було налагоджено дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалася освіта, наука, державний апарат. Уперше тризуб став атрибутом військової форми.

Від грудня 1918 року на більшості територій відновлено Українську Народну Республіку на чолі з Директорією. Вона ухвалила низку законів, спрямованих на розбудову країни: про державну мову, Українську автокефальну православну церкву. Встановлено грошову одиницю – гривню.

Помітний слід в історії державотворення залишила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка мала дієву систему органів влади, боєздатне військо – Українську галицьку армію (УГА).

22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Подія на законодавчому, територіальному, ментальному рівнях об’єднала Україну та стала підставою для відліку історії соборної України.

Попри те, що УНР і ЗУНР зазнали поразки від зовнішніх агресорів і територія України була окупована східними і західними сусідами, ідея здобуття державної незалежності стала визначальною для національного визвольного руху ХХ століття. При найменшій можливості українці заявляли про право на власну державу.

Від жовтня 1938 року розпочався процес українського державотворення на Закарпатті, що на той момент входило до складу Чехословаччини. Підсумком цих зусиль стало проголошення 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України – республіки на чолі з президентом. Державні атрибути вона перейняла від УНР. Зокрема, державною мовою проголошено українську, затверджено національний синьо-жовтий прапор, гімн – пісню “Ще не вмерла Україна”, герб – сполучення крайового герба з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).

Українці на Закарпатті стали першими у передвоєнній Європі, хто не змирився із анексією та зі зброєю в руках виступив на захист свободи.

В умовах Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові під час засідання Національних зборів було прийнято Акт відновлення української держави, створено уряд. Акт спирався на традиції УНР і ЗУНР. Слідом за Львовом проголошення Акта відбулося у багатьох містах західної та центральної України.

У липні 1944 року підпільна конференція під захистом відділів УПА створила Українську головну визвольну раду (УГВР). Таким чином збройна частина українського визвольного руху отримала політичне представництво – зародок державної влади незалежної країни. Діяльність УГВР засвідчила прагнення визвольного руху дотримуватися принципів демократії навіть у найважчих умовах підпільно-партизанської боротьби.

За час існування комуністичної тоталітарної системи ні Голодомор 1932–1933 років, ні масові голоди, ні репресії, Великий терор, економічні та політичні експерименти не змогли викорінити державницькі устремління українців. Наприкінці 80-х років ХХ століття в умовах послаблення командно-адміністративного диктату знову відродився масовий національно-патріотичний рух і постало питання незалежності.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який став точкою відліку сучасної державності. Насправді ж, відбулося відновлення державного суверенітету, за який українці змагалися протягом багатьох століть. Навіть більше – проголошення державної незалежності Україною відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи. 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі Український народ абсолютною більшістю голосів підтвердив прагнення жити в самостійній державі.

У країні почалися демократичні перетворення, відбувся поділ державної влади на три гілки. 1992 року законодавчо затверджено державні герб, гімн і прапор України.

28 червня 1996 року відбулася ще одна знаменна подія – прийняття Конституції. Основний закон остаточно проголосив Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнав людину найвищою соціальною цінністю і утвердив народовладдя.

У вересні того ж року офіційно введено в обіг національну валюту – гривню, яка неодноразово була грошовою одиницею на українських землях.

Очевидно, що проголошення незалежності України не було випадковим явищем, зумовленим тільки московським переворотом, організованим ГКЧП. Події 1991 року втілили столітні прагнення українців до суверенної держави.

 У 2013–2014 роках під час Революції Гідності українці відстояли ще й європейський шлях розвитку і засвідчили готовність боротися за нього як за самостійне право вибору та свободи. Натомість Росія, втративши можливість контролювати та використовувати нашу державу, вдалася до злочинної військової агресії. Вона анексувала Автономну Республіку Крим і території східних областей України.

У 2014-му Україна зупинила вторгнення російської регулярної армії та зберегла державність. І нині ми не лише боремося з Росією, а і перемагаємо її – як силою зброї на фронті, так і на дипломатичному напрямі. Попри перевагу ворога, українці зупинили агресора і продовжують рух в напрямі європейської інтеграції.

Цитати:

“Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми – народ України”. В’ячеслав Чорновіл

“Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі”. В’ячеслав Чорновіл

“Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу”. В’ячеслав Чорновіл

“Той, хто каже, що незалежність впала нам з неба, не знає, що ми діставали по 10 років тюрми і заслання”. Левко Лук’яненко

“У генетичному коді українців закладено прагнення до незалежності. І хоч русичі втратили своє державне утворення Київську Русь, народ зберіг пам’ять про своє коріння і прагнення до відновлення державності. Тож не дивно, що Україна не переставала боротися за незалежність. Ніколи. І весь період комуністичної диктатури українці постійно боролися”. Левко Лук’яненко

“Тих, хто іде проти системи, завжди небагато, але вони перемагають”. Левко Лук’яненко

“Я був глибоко переконаний, що ми переможемо. Ідея проголошення незалежності – вона втілилася 24 серпня, але висіла в повітрі вже кілька місяців. Суспільство поступово дозрівало до Незалежності. В той період по всій Україні йшли мітинґи. Процеси йшли природним чином”. Ігор Юхновський

“Я думаю, що боротьба за незалежність України ніколи не починалася і ніколи не закінчується. Це боротьба щоденна… Складні часи безповоротно не минають. Ми живемо у процесі безперервному, і елементи того, що було у сталінські часи існують і зараз. Існує тотальна брехня і ганьба, якої не відчуває верхній ешелон влади. Це залишилося. І залишилася потреба у боротьбі, потреба у людях хоробрих і високих, щоб, образно кажучи, утримувати стелю… Треба наповнити це свято, оновити його, відчувати радість. Але це радість має бути радістю перспективи у боротьбі за незалежність кожного дня. Бо, як казав Гете у “Фаусті”, “тільки той життям і щастям володіє, хто їх виборює щодня”. Євген Сверстюк

“Акт української незалежностi був … вiдгук на незалежнiсть iнших... Всi вiдчували, що до цього зараз iде, бо, все‑таки, Україна мусить мати незалежнiсть. I це був порив дуже симпатичний, вiн якось причащав людину до європейського процесу. Вони ж люди, люди, якi проголошували незалежнiсть, по сутi, говорили тiльки про те, що я є вiльна людина, а тому й моя нацiя мусить бути вiльна, а тому й моя держава вiльна мусить бути”. Лесь Танюк

“Спершу громадсько-політична організація називалася “Народний рух України за перебудову”, потім просто Рух, але всі розуміли, що йдеться про те, щоб вибороти незалежність, вибороти Україну.

Рух охопив і об’єднав людей і в Україні, і українців діаспори... І таким чином і виникла ця наша незалежність.

Рух зробив основне для того, щоб постала наша держава… Подолав цю твердиню, яка звалася комунізмом. Саме Рух зробив цей злам.

Те, що відбувалося в Україні, було зав’язаним у один вузол подій: падіння Берлінської стіни, польська “Солідарність”, “народні фронти” Прибалтики, і той рух, який ширився в Росії.

В Україні Рух виконав свою роль, він створив українську Незалежність… І коли народ проголосував [на референдумі 1 грудня 1991 року] у кількості понад 90% голосів, то я просто ридав, бо це була найбільша радість мого життя! Це було утворення Незалежної України, про яку мріяли тисячоліттями, за яку боролися, а ми добилися цього”. Іван Драч

“Хоча вважалося, що в Радянський Союз входять добровільно приєднані республіки, ми знали, що це унітарна держава, що ніякої добровільності там не було. Але коли уже став реальністю розпад цієї імперії, то, звичайно, ми одразу орієнтувалися на незалежну Україну. Взагалі всі жили мрією, коли це штучне, криваве утворення, ця імперія розпадеться, і народи здобудуть незалежність.

Українська незалежність для нас має дуже важливе значення. Ще в 1917 році, когда кримські татари проголосили Кримську Народну Республіку, питання про те, виживе це республіка чи ні, багато в чому залежало від виживання Української Народної Республіки. Склалося так, що більшовики спочатку роздавили незалежність України, а потім дійшли й до нас”. Мустафа Джемілєв

“Розпад Радянського Союзу не був найбільшою геополітичною катастрофою століття. Сьогодні в Грузії я хочу сказати голосно і чітко: розпад СРСР був благословенням для грузинів, поляків, українців і всієї Центральної і Східної Європи. А також для росіян”.Дональд Туск

“Найбільшою втратою для Росії стало відокремлення України (…) Втрата України була не тільки ключовою подією в аспекті геополітики, а й сама по собі стала геополітичним каталізатором (...) Політичне самовизначення України застало Москву зненацька і показало приклад за яким потім пішли інші радянські республіки…” Збігнєв Бжезінський “Велика шахівниця”.

“Якщо в нашому регіоні від Балтики до Чорного моря не знайдуться мислителі …і не надихнуть політиків на практичні дії, то Польща, Білорусь, Україна і балтійські республіки можуть за життя однієї генерації знову опинитися віч-на-віч із загрозою нинішній незалежності”. Богдан Осадчук “Україна, Польща, світ: Вибрані репортажі та статті”.

Вітчизна – це не хтось і десь

Я – теж Вітчизна. Іван Світличний.

Як не я, то хто, не тепер, то коли?

Іван Світличний.

Укранський інститут національної пам’яті

16 липня Україна відзначатиме 30 років проголошення Декларації про державний суверенітет України.

Суверенітет держави – політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність у зовнішньополітичній сфері.

Правовою основою державного суверенітету є конституції країн, декларації, загальновизнані принципи міжнародного права, які фіксують суверенну рівність держав, їхню територіальну цілісність, невтручання у внутрішні та зовнішні справи, право націй на самовизначення.

Ключові зауваги

Наприкінці 1980-х років національно-визвольний рух українців швидко набирав сили. В українському парламенті склалися сприятливі умови, аби питання відновлення української державності постало однозначно і рішуче.

Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня 1990 року конституційною більшістю народних депутатів – 355 голосів “за” при чотирьох проти та одному, який утримався.

Декларацією Верховна Рада УРСР проголосила суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Документ став важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного й економічного розвитку.

Жодних дискримінаційних обмежень щодо культури, мов чи якихось інших гуманітарних потреб Декларацією висунуто не було, а народом України визначалися громадяни всіх національностей.

Визнавався обов’язок державних органів влади забезпечувати національно-культурне відродження Українського народу, запровадження та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

Базові положення Декларації стали основою законодавчих актів державного значення – Конституції та законів України. Було розпочато сучасний конституційний процес.

Прийняття Декларації про державний суверенітет України підтвердило неминучість розпаду комуністичної тоталітарної імперії.

Ухвалення цього документа стало ключовим кроком для відновлення історичної справедливості, відродження української державності як втілення ідеї соборності українського народу та його земель. Це стало  початком, своєрідною точкою відліку відновлення державної незалежності України загалом. Документ створив правові передумови для ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України.

Передумови прийняття

На початку 1980-х років верхівка комуністичної партії СРСР, шукаючи вихід із глибокого застою, розпочала “косметичний ремонт” системи, відомий як “перебудова”. Проте паростки свободи зробили процес неконтрольованим і радянська імперія стала розпадатися...

Навесні 1990-го проголосила незалежність Литва. Близькими до цього були Латвія й Естонія. 12 червня державний суверенітет задекларувала РРФСР. Прийняття російським парламентом цього акта призвело до того, що протистояння між керівниками СРСР і РРФСР Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним (на той час головою Верховної Ради Російської Федерації) досягла апогею. Відтак Горбачов зосереджувався не на подіях в Україні, а на нейтралізації головного опонента.

Україна тим часом бурлила. Демократичні й патріотичні сили створили Народний Рух України за перебудову, який набирав ваги, множилися інші організації, що виступали за свободу та незалежність. Українська міжпартійна асамблея просто на вулицях почала реєстрацію громадян Української Народної Республіки (на кінець 1990-го зареєстрували близько 3 мільйонів). Національно-визвольний рух українців швидко набирав обертів.

У березні 1990 року відбулися перші альтернативні вибори (коли до бюлетеня для голосування включено більше одного кандидата) до Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, яка увійшла в історію як Верховна Рада України демократичного скликання. Вже в перший день її засідання 15 травня виникло протистояння між двома таборами: так званою групою 239 (комуністичною більшістю “За суверенну Радянську Україну”) й опозиційним “Демократичним блоком” – Народною Радою.

Наприкінці радянського періоду історії України питання відновлення державності стало руба: або зараз, або ніколи. У Верховній Раді Української РСР склалися сприятливі умови для прийняття Декларації. Опозиційній Народній раді вдалося перебрати на себе політичну ініціативу. Вже 9 липня 1990 року лідер республіканських комуністів Володимир Івашко склав повноваження голови Верховної Ради УРСР. Це деморалізувало комуністичну більшість і дало можливість національно-демократичній опозиції провести радикальну за змістом декларацію, яка, по суті, стверджувала суверенність України.

Як готувався документ

Із 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів Декларації. Всього їх було 12: офіційний від Президії, від депутатської групи “За радянську суверенну Україну” і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські, наприклад, Сергія Головатого у співавторстві з Євгеном Тимченком (тоді старший науковий працівник Інституту держави і права), народорадівців Степана Хмари, Сергія Семенця, Тетяни Яхеєвої, Івана Валені, групи депутатів у складі Лариси Скорик, Івана Зайця, Володимира Івасюка, а також варіант лідера республіканців Левка Лук’яненка.

Народорадівці зосереджувалися головно на питаннях збереження територіальної цілісності України, забезпечення економічної самостійності, формування республіканських збройних сил, запровадження українського громадянства, ухвалення нової Конституції республіки, врегулювання проблеми з підписанням нового Союзного договору. Тим часом для компартійної верхівки Декларація мала стати основою для укладання нового Союзного договору, тож парламентська більшість прагнула зберегти існуючий статус-кво України як соціалістичної республіки у складі оновленої радянської федерації, не погоджувалася на формування незалежної від союзного центру економічної системи і власних збройних сил.

Підготовку офіційного проєкту Декларації виконували дві групи  – Тимчасова комісія, створена Президією Верховної Ради (керівник – Сергій Дорогунцов) і Комісія Верховної Ради з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин (керівник – Микола Шульга). Зрештою за основу Декларації взяли проєкти депутата-народорадівця Сергія Головатого і Президії Верховної Ради України.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, “виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави”, схвалила Декларацію про державний суверенітет України. Із 384 депутатів, зареєстрованих у залі, “за” проголосували 355 осіб, проти – 4, утримався – 1, решта – не брали участь у голосуванні.

Оскільки абсолютну більшість депутатів Верховної Ради становили комуністи (239 осіб), Декларації не надали статус конституційного акта. Водночас до Конституції УРСР були внесені статті, що проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим кроком для наповнення Декларації реальним змістом.

Під тиском суспільних настроїв навіть КПУ на ХХVІІІ з’їзді прийняла резолюцію про державний суверенітет.

День проголошення Декларації був оголошений в Україні святковим і вихідним. Перша річниця її прийняття запам’яталася велелюдними урочистими мітингами і демонстраціями в багатьох регіонах.

 Основні положення

У преамбулі та десяти розділах Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”.

Важливим є те, що в Декларації про державний суверенітет України вперше в новітній національній історії поруч із “Українською РСР” вжито слово “Україна” як офіційна назва держави.

Одне з головних – положення про громадянство: всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять; громадяни всіх національностей становлять народ України.

Територія УРСР – в існуючих кордонах недоторкана.

Від імені народу України може виступати тільки Верховна Рада.

Національним багатством може володіти виключно Український народ.

В економічній сфері – створення власних банків, самостійне формування цінової, фінансової, митної та податкової системи та державного бюджету, контроль за використанням його коштів, а в разі потреби – запровадження власної грошової одиниці.

Проголошувалося також право на власні Збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Українська держава мала самостійно визначати порядок проходження військової служби громадянами республіки.

Було задекларовано намір України в майбутньому стати нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. УРСР у повному обсязі відновлює свій міжнародний статус, а отже, є повноправним учасником міжнародних відносин, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Державні органи влади мали забезпечувати національно-культурне відродження Українського народу, запровадження та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Україна зарезервувала за собою право на повернення у власність її народу національно-культурних та історичних цінностей, які тимчасово знаходяться за її межами. Крім того, всім національним групам, які проживали на території України, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

Правник Віктор Мусіяка зауважував: “Важко переоцінити Декларацію про державний суверенітет та її значення для України. Проте проголосити – це одне, а виконувати інше. Необхідно постійно наповнювати змістом саме поняття “Декларація про незалежність”, “державний суверенітет”. Це значить – демонструвати здатність жити своїм життям, своїм розумом, своїми силами і задіяти весь арсенал та всі можливості, які є у держави” (газета “День”, 17 липня 2013 року).

 Майже всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР.

За місяць Верховна Рада Білорусі прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

 “Якими ж тоді були практичні наслідки цих декларацій? На той момент головна відмінність між суверенітетом і незалежністю була така: суверенітет установлював пріоритет законів республіки над союзними, а незалежність повністю виводила союзні закони за межі правового поля, і республіка керувалася тільки власними. Крім того, офіційний статус незалежної держави збільшував владні повноваження місцевої еліти” (Сергій Плохій. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу, 2019).

“Я, працюючи постпредом, міг пропагувати Україну як велику державу, підтримувати активні контакти з американськими бізнесовими та політичними колами, закликати їх до встановлення прямих контактів із Києвом. У 1990 році ...я часто зустрічався й дискутував щодо майбутнього України з тодішнім заступником Держсекретаря США Стробом Телботом. Юридичним знаряддям у такій діяльності до проголошення незалежності була Декларація про державний суверенітет. Достатньо було, що вона проголосила верховенство Конституції УРСР над Конституцією СРСР… Американці боялися, що буде втрачено контроль за його ядерною зброєю. Взагалі, з американцями важко було працювати” (Геннадій Удовенко, “Український тиждень, 26 серпня, 2010).

 Учасники ухвалення Декларації про її значення

Одразу після ухвалення історичного рішення переповнений емоціями Левко Лук’яненко на площі перед Верховною Радою заявив: “Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець”.

 Іван Драч зазначав: “До цього Документа ми повинні ставитися із належною поштивістю і пошаною, але і з розумінням того, що це лише початок тої величезної і грандіозної роботи, яка називається творенням Української держави” (“Літературна Україна”, 30 серпня 1990 року).

 Леонід Кравчук теж відзначав особливу роль Декларації у боротьбі за незалежність України: “По-перше, це єдино можливий на той час і перший в історії України державно-правовий документ або державно-політичний, який проголосив суверенітет. До цього часу проголошували і суверенітет, і незалежність різні організації: Народний рух, Гельсінська спілка і багато-багато. Але на державному рівні (що дуже важливо!) вперше радянська соціалістична держава проголошує суверенітет. Це унікальне явище. По-друге, декларація як документ розбудила лідерів, розбудила частину українського суспільства і народу та вселила в нього віру, що таки суверенітет, і таки незалежність можливі в наш час”. (Радіо “Свобода”, 17 липня 2010 року).

 Іван Заєць: “Переломним моментом стало ухвалення декларації 16 липня 1990 року. ...Ідея незалежності Української держави оселилася у владних коридорах, а до цих пір жила на майданах. ...Незалежність стала питанням часу. 3 серпня Верховна Рада ухвалила закон про економічну самостійність України, 30 липня – постанову про військову службу, яка започаткувала повернення наших хлопців із конфліктних гарячих точок. 24 жовтня 1990 року Верховна Рада внесла зміни до Конституції про перевагу республіканських законів над союзними. Фактично луснула правова союзна система.

...Горбачов хотів ще зберегти Радянський Союз. Україна і тут показала ... небажання грати за московським сценарієм. Верховна Рада паралельно оголосила всеукраїнське опитування, результат якого фактично обнулив горбачовський референдум, бо орієнтував насамперед на створення власної держави, а не на збереження Союзу. ГКЧП – це була реакція на самостійницьку ходу України, ...Тому державність нам не впала з неба, ...потрібна була повна мобілізація патріотичних сил, усього українського суспільства, щоб здобути державу”.