Previous Next

30 років тому, 15 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила Державний Гімн України – національний гімн на музику Михайла Вербицького. Пам’ятна дата з ініціативи Українського інституту національної пам’яті згідно з Постановою ВР цьогоріч відзначається на державному рівні.

Гімн у перекладі з грецької мови означає «святкова пісня». Державний Гімн є одним із державних символів і ідентифікує державу на міжнародних зібраннях, форумах, спортивних змаганнях. Державним Гімном України є пісня «Ще не вмерла Україна» на слова Павла Чубинського і музику Михайла Вербицького. «Символічно, що вірш «Ще не вмерла Україна» був створений на Наддніпрянській Україні, а піснею-гімном став у Галичині», – пише Олександр Штоквиш у матеріалі до 200-річчя Михайла Вербицького.

У 1863 році у четвертому номері львівського літературно-політичного часопису «Мета» серед інших поезій Тараса Шевченка («Лічу в неволі», «Мені однаково», «Весело сонечко ховалось», «Заповіт») був надрукований вірш «Ще не вмерла Україна», і саме тому в Галичині він певний час вважався твором Кобзаря. Насправді ж автором вірша був український етнограф, громадський діяч, поет Павло Чубинський, який написав його у Києві восени 1862 року. Цей вірш припав Вербицькому до вподоби як патріотичним змістом, так і легкістю форми. Спершу композитор представив цю патріотичну пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі. А щоб усі члени «Громади» могли співати разом, то зробив з неї хорову композицію. Вперше майбутній гімн публічно було виконано 10 березня 1865 року в Перемишлі як заключний концертний номер перших у Галичині світських «вечерниць в пам’ять Тараса». Перший запис гімну «Ще не вмерла Україна» відбувся за участі видатного українського композитора Модеста Менцицького у 1910 році. https://www.youtube.com/watch?v=saoGIL9vb6o&ab_channel=%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%97%D0%9A%D1%80%D1%83%D1%88%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%D1%83%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D1%96

Іван Франко та Леся Українка визначили «Ще не вмерла Україна» як національний гімн. Під час перших у 20 столітті національно-визвольних змагань, тобто у період Української революції 1917-21 рр. (при Українській Центральній Раді, Гетьманаті, Директорії УНР) український славень утверджується як національний і державницький. Зокрема, у 1917—1920 роках став одним з державних гімнів Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Тож славетне творіння Чубинського і Вербицького у виконанні хору під орудою Кирила Стеценка лунало під час проголошення Акту Злуки між УНР і ЗУНР. Суто офіційне юридичне затвердження пісня «Ще не вмерла Україна» одержала 15 березня 1939 р. – як гімн Карпатської України. Слова Українського Гімну надихали у важких боях за незалежність із російськими загарбниками Героїв Крут, Січових стрільців, воїнів УПА.

https://www.youtube.com/watch?v=rZaLrYX9BCk&ab_channel=%D0%9C%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%82%D0%B8

Після окупації УНР більшовицькою Росією і створення СССР радянські ідеологи вирішили створити окремий гімн для кожної квазіреспубліки в його складі. Тож варіант використання пісні-гімну часів УНР окупанти відразу відкинули, щоб не викликати патріотичні, самостійницькі настрої серед українців.

Проте наприкінці 90-х років минулого століття, у період загнивання СРСР і хвилі українського національного відродження, гімн «Ще не вмерла Україна» пробився через асфальтобетон компартійних цензорів. Пісня таки воскресла, подолала комуністично-російські заборони! Вперше заспівали її Василь Жданкін, Віктор Морозов і Едуард Драч 24 вересня 1989 року на головній сцені фестивалю «Червона рута» у Чернівцях. А ще пісня прилюдно прозвучала в Борисполі над могилою Павла Чубинського наприкінці 1989 року. «І покажем, що ми, браття козацького роду» - багатоголосо звучало на велелюдних рухівських мітингах, демонстраціях та інших зібраннях, де проголошувалася ідея незалежності України, зокрема у жовтні 1990 року - під час студентської «Революції на граніті». Визначною подією стало виконання 9 квітня 1990 року у Львівській опері перед початком сесії Львівської обласної Ради народних депутатів ХХІ-го («першого демократичного») скликання; перше аранжування для оркестру здійснив художній керівник та диригент Галицького симфонічного оркестру Ростислав Демчишин.

Після проголошення Верховною Радою Акту незалежності України, починаючи з 17 вересня 1991 року, Українське радіо розпочинає свої передачі виконанням пісні-гімну «Ще не вмерла Україна». А 5 грудня того ж року вона вперше офіційно зазвучала урочисто на засіданні Верховної Ради України, присвяченому підсумкам Всеукраїнського референдуму та виборам Президента країни у виконанні хору імені Григорія Верьовки під керівництвом Анатолія Авдієвського.

Офіційно «Музична редакція» Державного Гімну була прийнята Верховною Радою України 15 січня 1992 року.

6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний Гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний Гімн Національний Гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля». Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46. Не брали участі в голосуванні комуністи і соціалісти.

Гімн України набув мегапопулярності під час Помаранчевих подій й Революції Гідності.  Слова «Ще не вмерла України...» лунали на Майдані кожної години. Мільйони протестувальників відчували духовну силу, впевненість в тому, що треба стояти, аби зберегти незалежність України, визволити її від проросійського режиму Януковича. Цікаво, що український Гімн увійшов у книгу рекордів Гіннеса як найбільш заспіваний впродовж короткого часу (протягом Революції Гідності). Лише за 2014 рік гімн України звучав набагато частіше, ніж за всі роки Незалежності!

https://www.youtube.com/watch?v=F9EWEB4wru0

Композитор Валентин Сильвестров, що виходив на акції протесту під час Революції Гідності в Києві, висловився так: «Гімн України — дивовижний. Спочатку він начебто не справляє враження, але це лише на перший погляд. Насправді його створив Михайло Вербицький — церковний композитор середини ХІХ століття. Він жив в Австрійській монархії, мабуть, дуже любив Шуберта, у нього був мелодійний дар — це помітно з його літургій. Він був церковним композитором. І ось цю патріотичну пісню він теж створив як церковний композитор. Це ж алілуя, розспів (наспівує). У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір: це — гімн України, але в ньому є ознаки літургійного початку. У цьому гімні затонула якась пам'ять про літургію, про всеношну. У цьому простому наспіві немов дме вітер, немов гілки дерев співають».

https://www.youtube.com/watch?v=vuJVq4AI6ww

І нині Державний гімн об’єднує і надихає українців. Нерідко чуємо його тепер у дуже різному виконанні, починаючи від маленьких діток до ветеранів новітньої російсько-української війни й бійців, які захищають Вітчизну від російських путінських агресорів на східному фронті.

Полтавський офіс Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами офіційного сайту УІНП та інтернет-джерел)

Previous Next

Проголошення Соборності 22 січня 1919 року - історичний акт об’єднання українських земель в одній державі. Акт Злуки між УНР і ЗУНР увінчав столітні прагнення українців, розділених і поневолених Російською та Австро-Угорською імперіями, жити в єдиній незалежній  державі. Об’єднання українських земель відбулося з ініціативи і власної волі українців, а не було накинуто насильно зовнішніми чинниками. Подія заперечує тези ворожої російської пропаганди про те, що єдність України - результат політики Леніна чи Сталіна. Національна єдність – обов’язкова передумова успішного спротиву зовнішній агресії. Пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську державу зберігали мешканці Західної України й українська політична еміграція в країнах Західної Європи й Америки. Ідея соборності  була ключовою для наступного покоління учасників українського визвольного руху у XX столітті 1920-1950 років. Головною метою боротьби Української повстанської армії було створення Української  соборної держави.  В ході сучасної російсько-української війни українські військові, так само, як і їхні попередники понад 100 років тому, відстоюють  незалежність і  соборність. В лавах Збройних сил   за цілісність нашої держави борються вояки, що походять з усіх її куточків.

Акт злуки між УНР і ЗУНР - пролог до постання сучасної соборної держави

На рубежі 1918-1919 років виникли сприятливі обставини об’єднання України. 1 грудня 1918 року на залізничній станції Фастів між представниками ЗУНР і УНР було підписано «предвступний договір» (тобто попередній) про їхні наміри щодо майбутнього об’єднання в одну державу. ЗУНР заявляла про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку». 22 січня 1919 року в першу річницю проголошення Четвертого Універсалу в Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких проголосили Універсал Директорії Української Народної Республіки про злуку із Західно-Українською Народною Республікою.

Наступного дня, 23 січня, у приміщенні київського оперного театру (сучасна Національна опера України імені Тараса Шевченка) Трудовий Конгрес України, заслухавши й обговоривши згадані документи, схвалив їх, надавши  законного юридичного характеру. Президента УНРади Євгена Петрушевича незабаром обрали до складу Директорії. ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Розпочалася активна співпраця в економічній, військовій та культурних сферах. Великим культурним здобутком у той час було створення Української республіканської капели на чолі з Олександром Кошицем. Вона давала концерти не тільки в Україні, а й гастролювала Європою. До її складу входили й галичани Микола Чайківський, Остап Вахнянин, Юрій Вінцковський, Роман Кирчів, Михайлина Орисик, Олександр Пеленський, Софія Колодіївна, а також Ольга Копачук із Буковини.

Об’єднання не було доведене до кінця. Головна причина – агресія більшовицької Росії. Директорія УНР та її уряд під натиском агресорів залишили  Україну. Не в кращій ситуації була й ЗУНР, перебуваючи у стані постійних військових дій з поляками. Але Акт злуки залишився подією, що мала велике історичне значення для українського суспільства і стала  прологом до постання сучасної соборної суверенної України.

Діячі Директорії УНР з Полтавщини – учасники і організатори Акту злуки

Загальновідомо, що очолював Директорію УНР уродженець Полтави Симон Петлюра. Як голова Українського військового комітету Західного фронту Петлюра був делегований на перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що відбувся у Києві 18-21 травня 1917 року. Тут його обирають головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення першого уряду УНР — першим Генеральним секретарем військових справ. У цей час Симон Петлюра всю енергію спрямовує на створення українських збройних сил. Наприкінці 1917-го, не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка, виходить з уряду й виїжджає на Лівобережжя. Там організовує Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918-го відіграє вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання на заводі «Арсенал». Петлюра безпосередньо керує взяттям заводу українськими військами. Після гетьманського перевороту 28 квітня 1918 року Симон Петлюра став на чолі Київського губернського земства і Всеукраїнського союзу земств. У липні 1918-го Петлюру було заарештовано, але за чотири місяці звільнено. Переїхавши до Білої Церкви, де бере участь у протигетьманському повстанні, входить до складу Директорії УНР і очолює Армію УНР як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР з Києві та від’їзду Винниченка за кордон 11 лютого 1919 року Симон Петлюра стає головою Директорії. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах протягом 10 місяців він очолює збройну боротьбу Армії УНР (згодом — об’єднаних армій УНР і УГА) проти більшовиків і Денікіна. Опинившись в оточені ворожив сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою виїжджає до Варшави шукати підтримки й союзників. Армія ж УНР за його наказом іде в перший Зимовий похід.

Також варто добрим словом згадати ще й уродженця гетьманської столиці  Гадяч на Полтавщині Андрія Макаренка. З початку Української Революції організатор українських залізничників і голова їхньої спілки. У період Української Держави (гетьманату) — директор департаменту в міністерстві залізниць. Після скинення влади Павла Скоропадського увійшов до Директорії УНР. З 1920-х років в еміграції. З січня 1921 року входив до складу Всеукраїнської Національної Ради (утворена 4 січня 1921). У 1920-30-х рр. мешкав у Чехословаччині і Австрії. Захистив докторську дисертацію у Вищому Українському Педагогічному Інституті. У 1928-29 року Макаренко разом із однодумцями створив Українську Національну Раду за кордоном (УНРЗ), яка стала представницьким органом наддніпрянських українців у еміграції. У післявоєнний час жив у Німеччині, допомагав українським біженцям уникнути депортації до СРСР. З 1951року мешкав в США. Помер у Х'юстоні (штат Техас, США).

Спогади і виступи полтавців про Акт Злуки між УНР і ЗУНР

Із виступу Симона Петлюри, члена Директорії УНР. Київ. 22 січня 1919 р.: «Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати «Слава!» вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами «Слава!», коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите «Слава!», не словом, а ділом».

Зі спогадів Віктора Андрієвського «З минулого»: «От військові оркестри заграли «Ще не вмерла»! На дзвіниці Софії загув дзвін. Серед натовпу рух і чути голосне: «Слава!... Їдуть!... Їдуть!... То Директорія!..». Та от усе стихає, як на команду. Люде знімають шапки: по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт Злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі...»

Віктор Андрієвський — громадсько-політичний діяч, публіцист, педагог. 1907-17 — гласний Полтавського губернського земства, 1913–16 — гласний Полтавської міської думи, член полтавської «Громади». 1917-го стає одним із засновників Української партії хліборобів-демократів (Лубни). Цього ж року знову обраний гласним Полтавської міської думи. Із кінця 1917 до квітня 1918-го — комісар освіти УНР у Полтавській губернії.

1920 року у складі Державної капели під керівництвом Олександра Кошиця виїжджає до Польщі, де у 1920–30-х роках працює директором української таборової гімназії у м. Каліш. Публікує спогади про перебування капели Кошиця на Закарпатті. Згодом живе у Чехословаччині та Німеччині. У повоєнні роки займається публіцистичною діяльністю. Автор низки творів про події 1917-19 років в Україні (зокрема спогадів «З минулого») та проблеми національно-державного відродження України. У рамках декомунізації, з ініціативи першого заступника Державного архіву Полтавської області Тараса Пустовіта у Полтаві з’явилася вулиця на честь Андрієвського.

Упорядкував Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами офіційного сайту УІНП)

Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Представляємо розповіді про долі тих, на чиє дитинство випали такі страшні випробування, і їхні тогочасні спогади.

Previous Next

Водночас Україна вшановуватиме вояків Армії УНР, розстріляних біля містечка Базар.

Previous Next

Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Представляємо розповіді про долі тих, на чиє дитинство випали такі страшні випробування, і їхні тогочасні спогади.

Previous Next

Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Previous Next

В історії Голодомору доля дітей – це психологічно найскладніша тема як для дослідників, так і для пересічних громадян. Cтраждання та смерть дітей не залишають нікого байдужим.

Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років. У 2021 році День пам’яті жертв голодоморів припадає на 27 листопада.

Previous Next

12 фактів про передумови, початок і перебіг походу.

1. У ході Української революції Армія УНР провела два Зимових походи. Перший тривав від 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 року і врятував Армію УНР від загибелі. За 5 місяців військо здійснило понад 50 переможних боїв. Успіх Першого Зимового походу надихав Головну команду військ УНР повторити операцію. Надії ж підняти і очолити загальноукраїнське повстання вселяло ганебне становище українців від безчинств окупаційного режиму.

Previous Next

У листопаді–грудні цього року виповнюється 100 років Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки – останньої спроби збройним шляхом повернути втрачену державність.