Previous Next

Проголошення Соборності 22 січня 1919 року - історичний акт об’єднання українських земель в одній державі. Акт Злуки між УНР і ЗУНР увінчав столітні прагнення українців, розділених і поневолених Російською та Австро-Угорською імперіями, жити в єдиній незалежній  державі. Об’єднання українських земель відбулося з ініціативи і власної волі українців, а не було накинуто насильно зовнішніми чинниками. Подія заперечує тези ворожої російської пропаганди про те, що єдність України - результат політики Леніна чи Сталіна. Національна єдність – обов’язкова передумова успішного спротиву зовнішній агресії. Пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську державу зберігали мешканці Західної України й українська політична еміграція в країнах Західної Європи й Америки. Ідея соборності  була ключовою для наступного покоління учасників українського визвольного руху у XX столітті 1920-1950 років. Головною метою боротьби Української повстанської армії було створення Української  соборної держави.  В ході сучасної російсько-української війни українські військові, так само, як і їхні попередники понад 100 років тому, відстоюють  незалежність і  соборність. В лавах Збройних сил   за цілісність нашої держави борються вояки, що походять з усіх її куточків.

Акт злуки між УНР і ЗУНР - пролог до постання сучасної соборної держави

На рубежі 1918-1919 років виникли сприятливі обставини об’єднання України. 1 грудня 1918 року на залізничній станції Фастів між представниками ЗУНР і УНР було підписано «предвступний договір» (тобто попередній) про їхні наміри щодо майбутнього об’єднання в одну державу. ЗУНР заявляла про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку». 22 січня 1919 року в першу річницю проголошення Четвертого Універсалу в Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких проголосили Універсал Директорії Української Народної Республіки про злуку із Західно-Українською Народною Республікою.

Наступного дня, 23 січня, у приміщенні київського оперного театру (сучасна Національна опера України імені Тараса Шевченка) Трудовий Конгрес України, заслухавши й обговоривши згадані документи, схвалив їх, надавши  законного юридичного характеру. Президента УНРади Євгена Петрушевича незабаром обрали до складу Директорії. ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Розпочалася активна співпраця в економічній, військовій та культурних сферах. Великим культурним здобутком у той час було створення Української республіканської капели на чолі з Олександром Кошицем. Вона давала концерти не тільки в Україні, а й гастролювала Європою. До її складу входили й галичани Микола Чайківський, Остап Вахнянин, Юрій Вінцковський, Роман Кирчів, Михайлина Орисик, Олександр Пеленський, Софія Колодіївна, а також Ольга Копачук із Буковини.

Об’єднання не було доведене до кінця. Головна причина – агресія більшовицької Росії. Директорія УНР та її уряд під натиском агресорів залишили  Україну. Не в кращій ситуації була й ЗУНР, перебуваючи у стані постійних військових дій з поляками. Але Акт злуки залишився подією, що мала велике історичне значення для українського суспільства і стала  прологом до постання сучасної соборної суверенної України.

Діячі Директорії УНР з Полтавщини – учасники і організатори Акту злуки

Загальновідомо, що очолював Директорію УНР уродженець Полтави Симон Петлюра. Як голова Українського військового комітету Західного фронту Петлюра був делегований на перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що відбувся у Києві 18-21 травня 1917 року. Тут його обирають головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення першого уряду УНР — першим Генеральним секретарем військових справ. У цей час Симон Петлюра всю енергію спрямовує на створення українських збройних сил. Наприкінці 1917-го, не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка, виходить з уряду й виїжджає на Лівобережжя. Там організовує Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918-го відіграє вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання на заводі «Арсенал». Петлюра безпосередньо керує взяттям заводу українськими військами. Після гетьманського перевороту 28 квітня 1918 року Симон Петлюра став на чолі Київського губернського земства і Всеукраїнського союзу земств. У липні 1918-го Петлюру було заарештовано, але за чотири місяці звільнено. Переїхавши до Білої Церкви, де бере участь у протигетьманському повстанні, входить до складу Директорії УНР і очолює Армію УНР як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР з Києві та від’їзду Винниченка за кордон 11 лютого 1919 року Симон Петлюра стає головою Директорії. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах протягом 10 місяців він очолює збройну боротьбу Армії УНР (згодом — об’єднаних армій УНР і УГА) проти більшовиків і Денікіна. Опинившись в оточені ворожив сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою виїжджає до Варшави шукати підтримки й союзників. Армія ж УНР за його наказом іде в перший Зимовий похід.

Також варто добрим словом згадати ще й уродженця гетьманської столиці  Гадяч на Полтавщині Андрія Макаренка. З початку Української Революції організатор українських залізничників і голова їхньої спілки. У період Української Держави (гетьманату) — директор департаменту в міністерстві залізниць. Після скинення влади Павла Скоропадського увійшов до Директорії УНР. З 1920-х років в еміграції. З січня 1921 року входив до складу Всеукраїнської Національної Ради (утворена 4 січня 1921). У 1920-30-х рр. мешкав у Чехословаччині і Австрії. Захистив докторську дисертацію у Вищому Українському Педагогічному Інституті. У 1928-29 року Макаренко разом із однодумцями створив Українську Національну Раду за кордоном (УНРЗ), яка стала представницьким органом наддніпрянських українців у еміграції. У післявоєнний час жив у Німеччині, допомагав українським біженцям уникнути депортації до СРСР. З 1951року мешкав в США. Помер у Х'юстоні (штат Техас, США).

Спогади і виступи полтавців про Акт Злуки між УНР і ЗУНР

Із виступу Симона Петлюри, члена Директорії УНР. Київ. 22 січня 1919 р.: «Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати «Слава!» вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами «Слава!», коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите «Слава!», не словом, а ділом».

Зі спогадів Віктора Андрієвського «З минулого»: «От військові оркестри заграли «Ще не вмерла»! На дзвіниці Софії загув дзвін. Серед натовпу рух і чути голосне: «Слава!... Їдуть!... Їдуть!... То Директорія!..». Та от усе стихає, як на команду. Люде знімають шапки: по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт Злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі...»

Віктор Андрієвський — громадсько-політичний діяч, публіцист, педагог. 1907-17 — гласний Полтавського губернського земства, 1913–16 — гласний Полтавської міської думи, член полтавської «Громади». 1917-го стає одним із засновників Української партії хліборобів-демократів (Лубни). Цього ж року знову обраний гласним Полтавської міської думи. Із кінця 1917 до квітня 1918-го — комісар освіти УНР у Полтавській губернії.

1920 року у складі Державної капели під керівництвом Олександра Кошиця виїжджає до Польщі, де у 1920–30-х роках працює директором української таборової гімназії у м. Каліш. Публікує спогади про перебування капели Кошиця на Закарпатті. Згодом живе у Чехословаччині та Німеччині. У повоєнні роки займається публіцистичною діяльністю. Автор низки творів про події 1917-19 років в Україні (зокрема спогадів «З минулого») та проблеми національно-державного відродження України. У рамках декомунізації, з ініціативи першого заступника Державного архіву Полтавської області Тараса Пустовіта у Полтаві з’явилася вулиця на честь Андрієвського.

Упорядкував Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами офіційного сайту УІНП)

Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Представляємо розповіді про долі тих, на чиє дитинство випали такі страшні випробування, і їхні тогочасні спогади.

Previous Next

Водночас Україна вшановуватиме вояків Армії УНР, розстріляних біля містечка Базар.

Previous Next

Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Представляємо розповіді про долі тих, на чиє дитинство випали такі страшні випробування, і їхні тогочасні спогади.

Previous Next

Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Previous Next

В історії Голодомору доля дітей – це психологічно найскладніша тема як для дослідників, так і для пересічних громадян. Cтраждання та смерть дітей не залишають нікого байдужим.

Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років. У 2021 році День пам’яті жертв голодоморів припадає на 27 листопада.

Previous Next

12 фактів про передумови, початок і перебіг походу.

1. У ході Української революції Армія УНР провела два Зимових походи. Перший тривав від 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 року і врятував Армію УНР від загибелі. За 5 місяців військо здійснило понад 50 переможних боїв. Успіх Першого Зимового походу надихав Головну команду військ УНР повторити операцію. Надії ж підняти і очолити загальноукраїнське повстання вселяло ганебне становище українців від безчинств окупаційного режиму.

Previous Next

У листопаді–грудні цього року виповнюється 100 років Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки – останньої спроби збройним шляхом повернути втрачену державність.

Відповідно до Указу Президента України від 20 жовтня 2009 року №836 в Україні встановлено День визволення України від фашистських загарбників, який відзначається щорічно 28 жовтня.

Український інститут національної пам’яті звертається до українських медіа, органів державної влади та місцевого самоврядування в належний спосіб вшанувати цю дату як річницю вигнання нацистських окупантів з України та наголошує на необхідності послуговуватися у тематичних публікаціях і виступах на урочистих або меморіальних заходах юридично та науково виваженою термінологією.

Зокрема, Законом України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», ухваленим як нагадування, що Друга світова війна 1939–1945 років розпочалася внаслідок домовленостей націонал-соціалістичного режиму Німеччини і комуністичного тоталітарного режиму СРСР і стала найбільшою трагедією людства у XX столітті, як данина пам’яті всім її жертвам. У статті 2 Закону йдеться, що серед основних форм увічнення перемоги над нацизмом є відзначення днів вигнання нацистів з України, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, інших адміністративно-територіальних одиниць, а також недопущення фальсифікації історії Другої світової війни у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках, засобах масової інформації, публічних виступах представників державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб.

Термінологічні зауваги

1. Український інститут національної пам’яті пропонує використовувати термін «вигнання нацистських окупантів із України» замість сполучення «визволення України від фашистських загарбників».

Термін «визволення» передбачає волю, свободу, а у 1944 році Україна не стала вільною. Із вигнанням нацистів Україна не отримала волю, а опинилася під іншим пануванням. Його наслідками стали масові репресії та депортації сотень тисяч українців, поляків і цілого кримськотатарського народу.

СРСР ставив за мету не визволення Українського народу, а повернення його до складу радянської імперії. Волю і свободу Український народ отримав тільки після 24 серпня 1991 року. Тож визволення України відбулося з розпадом Радянського Союзу.

2. Кліше «фашистські загарбники» нав’язане радянською пропагандою і широко використовувалося в науковій і художній літературі, кіно, радіо і телебаченні, пресі. Правильно вживати «нацистські окупанти».
3. Також звертаємо увагу, що замість сталінського пропагандистського визначення «Велика Вітчизняна війна» слід послуговуватися історично коректним – «Друга світова війна 1939–1945». Адже її український вимір не обмежується хронологічними рамками воєнного конфлікту 1941–1945 років між СРСР і Третім Рейхом. Для українців війна з нацизмом розпочалася 1 вересня 1939 року, коли Третій рейх та СРСР співпрацювали як союзники.

Ключові повідомлення

1. Боротьба за свободу проти іноземного агресора є обов’язком кожного представника народу, над яким нависла загроза поневолення.
2. Акцент на вшанування не міфічного «радянського народу-переможця», а кожного, хто боровся проти поневолювачів.
3. Вигнання нацистів з українських територій стало можливим завдяки масовій участі українців у лавах як Червоної армії, так і українського визвольного руху (ОУН та УПА). Український вимір Другої світової війни – це боротьба на всіх фронтах і театрах воєнних дій: не тільки на Східному фронті, а й у лавах руху опору інших країн, арміях союзників, що воювали в Італії і Франції, на Далекому Сході та Тихоокеанському театрі воєнних дій. Маємо пам’ятати усіх.
4. Вигнання нацистів з України стало можливим завдяки об’єднанню зусиль всієї антигітлерівської коаліції та визвольних антинацистських рухів. Спільна перемога не була б можливою без спільних зусиль.
5. На боці антигітлерівської коаліції на фронтах Другої світової війни боролося українців більше, ніж, наприклад, британців. Українців у війні загинуло більше, ніж сукупні людські втрати Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Польщі, Канади та Франції.
6. Вигнання нацистських поневолювачів не принесло Україні спокою і свободи, а обернулося поверненням комуністичного терору, масовими депортаціями, переслідуванням інакодумців.
7. Досвід боротьби із нацизмом вчить, що війна завжди закінчується у столиці агресора.

Історична довідка

Друга Світова війна розпочалася для України 1 вересня 1939 року із бомбардувань Львова силами люфтваффе. 11 вересня частини вермахту увійшли до Галичини, але за таємними домовленостями між Гітлером і Сталіним німецькі війська за 2 тижні відступили на захід.

17 вересня 1939 року у війну на боці нацистського агресора вступив СРСР.

22 червня 1941 року розпочалася війна між вчорашніми союзниками – Третім Рейхом та СРСР, внаслідок чого до кінця року більшу частину України окупували німецькі війська. У грудні 1941–січні 1942-го радянські війська організували перший великий контрнаступ на території України, але зайняли лише незначні ділянки в Криму та під Барвінковим. Спроба навесні 1942 року розвинути попередній успіх призвела до двох катастрофічних поразок радянських сил у Криму і під Харковом та їхнього відступу аж до Волги. Всю нашу територію зайняли окупанти.

У лютому наступного року, розвиваючи наступ після перемоги під Сталінградом, Червона армія зайняла Харків і деякі інші українські міста, але вже в березні залишила їх через німецький контрнаступ. Лише восени розпочалось остаточне вигнання з України нацистських окупантів.

28 жовтня 1944 року радянські війська вийшли на околиці міста Чоп на Закарпатті. Однак боротьба на тій ділянці розтягнулася аж до 25 листопада.

У вигнанні окупантів брала участь вся Україна: регулярні радянські війська та червоні партизани (разом понад 3 мільйони солдат-українців), національне підпілля на чолі з Українською повстанською армією (близько 100 тисяч вояків) і бійці на усіх інших фронтах світу, що наближали спільну перемогу над Гітлером.

Але подіями жовтня–листопада 1944-го війна не скінчилася, Українці воювали в Європі до 8 травня 1945 року та в Азії – до 2 вересня. На Батьківщині збройний спротив радянській владі тривав ще понад десятиліття.

Вигнання нацистських окупантів супроводжувалося вчиненням масових злочинів, які організував сталінський режим і радянські війська з вини його командування. На найнебезпечніших ділянках фронту масово використовувалися «чорносвитники» – поспіхом мобілізоване радянським командуванням (польовими військкоматами) місцеве населення, яке кидали у бій непідготовленим, необмундированим та неозброєним. Українські армійські частини Радянської армії у 1943–1944 роках використовувалися в боях проти національного підпілля, що означало братовбивчу війну між українцями, які служили у РСЧА та УПА.

В очищеному від німців Криму у 1944 році радянська влада здійснила низку депортацій, зокрема повністю виселила до Середньої Азії кримських татар (180 тисяч).

Українці продовжували зазнавати втрат і після закінчення війни – масові репресії продовжувалися аж до смерті Сталіна. На Західній Україні під час придушення національного руху, за різними даними, було вбито 150 тисяч осіб, заарештовано 130 тисяч і депортовано понад 200 тисяч.

Унаслідок організованого масового голоду 1946-1947 років в Україні загинуло до мільйона людей. Кількість військових і цивільних жертв війни історики оцінюють у 8–10 мільйонів українців. Пошкоджено або знищено внаслідок боїв і каральних дій окупантів 700 міст, 28 тисяч сіл, 16 тисяч підприємств.

Міфи, пов’язані з вигнанням нацистських окупантів із України