Зеров Микола Костьович (1890-1937) – випускник Університету Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), поет-неокласик, майстер сонетної форми, перекладач античної поезії, літературознавець, літературний критик, професор кафедри української літератури Київського інституту народної освіти.

Народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині.

Початкову освіту здобув у Зіньківській міській школі. Потім навчався в Охтирській гімназії, а досягнувши тринадцятилітнього віку, сам приїхав до Києва і вступив до престижної Першої Олександрівської класичної гімназії.

У 1908-1912 роках навчався на історико-філологічному факультеті Університету Святого Володимира в Києві.

Після закінчення університету в 1914-1920 роках працював викладачем у кількох гімназіях, а також в Архітектурному інституті. У ці роки Микола Зеров став членом елітарного гуртка діячів української культури, до якого також входили Павло Тичина, Лесь Курбас. У 1920 року вийшла у світ його «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.

1919-1923 роки були непростими в житті Миколи Зерова. Він переживає голод 1919-го і 1921-го, тиф. Відбувається нелегка душевна боротьба вченого й поета, який намагається осмислити навколишню дійсність, стан літератури того періоду і себе в ній.

Із 1 жовтня 1923 року Микола Зеров почав працювати професором української літератури у Київському інституті народної освіти (так звався тоді Київський університет), а 1 жовтня 1930 року він очолив кафедру української літератури в цьому навчальному закладі. Викладацька робота в університеті триватиме одинадцять років, аж поки його не звільнять не з його волі.

Восени 1934 року почалися тяжкі випробування в житті Миколи Зерова: 1 вересня його звільнили з викладацької роботи в університеті, а 1 листопада – і з наукової. Того ж дня помер від скарлатини його десятирічний син Котик (Костянтин).

Наприкінці квітня 1935 року Миколу Зерова заарештували, а в червні 1936-го доправили до Соловецького табору. За станом здоров’я Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи у комірчині сторожа він займався перекладами. За багатьма свідченнями, завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. Рукопис цього перекладу пропав або знищений.

За постановою «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області 3 листопада 1937 року Миколу Зерова було розстріляно в лісовому урочищі Сандармох.

1937 рік – це сатанинська селекція, коли безпрецедентної плановості терористичних «спецоперацій» – «чистки» – не міг уникнути ніхто. Гігантський масштаб репресій – охоплено всі регіони й усі без винятку верстви суспільства, від вищого керівництва країни до далеких від політики селян і робітників, колосальні фальсифікації звинувачень.

Серед тих, чия остання адреса – Сандармох, були люди, які могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б на рівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим.

P.S. У 1958 році Миколу Зерова було реабілітовано. Його символічна могила знаходиться на Лук’янівському кладовищі в Києві разом зі справжньою могилою його сина.

Як нам жить хвилиною легкою,

Коли такий на пам'яті тягар

Речей, обставин, люду і примар

Ліг і лежить нестерпною вагою?

                                                (М.Зеров)

За матеріалами сайтів

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

та Української Гельсінської спілки з прав людини