Думки про заснування у Полтаві культурологічного клубу «Рідне Слово» зародилися у мене ще у 1986 році в контексті перебудовчих ініціатив як у самій Росії, так і серед поневолених Росією народів Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії. Окрім того набирали сили демократичні рухи у протекторатах імперії Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії, Східній Німеччині. Додала духу і розпачлива стаття Івана Дзюби в «Літературній Україні», в якій він наводив приклади народження різноманітних національно-демократичних організацій у наших сусідів, а на відміну від них в Україні все спить, жодного поруху.

Увесь 1986 рік і майже увесь 1987-й я оббивав полтавські і київські пороги всілякого начальства за дозволом створити Клуб шанувальників українського слова, не вдаючись ні в які ідеологічні обґрунтування, обходячи гострі питання чиновників, які за кілометр відчували найменші відхилення від офіційного партійного курсу. А переконував їх тим, що є ж клуб шанувальників гри на гітарі, то чому не може бути клубу шанувальників рідного слова? Мовляв, це буде група громадян, які кохаються у слові, поезії – і тільки й того, жодної політики, усе в рамках марксизму-ленінізму.

Хоч я прекрасно усвідомлював, що в недалекому або ж зовсім близькому майбутньому виникне потреба створення політичної сили українського народу. Треба було гуртувати людей, котрі так само, як і я, розуміли, що імперії приходить кінець і настає пора для легальної політичної праці. Праця культурна і політична в Україні завжди йшли поруч. Будь-яка імперія, в тім числі і російська, передусім намагається знищити мову поневоленого народу, отже, й не дати розвинутися національній культурі, оскільки мова є основою кожної національної культури, а також стерти зі свідомості поневолених народів їхню історичну пам’ять. Якщо це вдається, імперія легко знаходить серед колись вільних і гордих народів своїх адептів, які вірою і правдою їй служать, зрікаючись і зраджуючи власний народ і свою поневолену Вітчизну.

Росії вдалося приборкати нашу козацьку націю особливо жорстокими, нечуваними у цивілізованому світі методами. Вдалося дуже значній частині українців прищепити чужі імперські цінності, імперський погляд на українську історію, звабити своєю культурою, щоб навіки сини і дочки України мали перед Росією, як писав Михайло Грушевський, «песький обов’язок».

Тож, розуміючи це все, я прагнув об’єднати людей для культурної праці, спрямованої на відновлення історичної пам’яті українців, повернення до рідної мови, пізнання нашої тисячолітньої культури. Саме з тих громадян, які здатні переосмислити своє життя в комуністичній російській імперії і прийти до України, і мали народитися майбутні активісти політичної сили українського народу.

Нарешті у 1987 році міськком компартії України дав дозвіл на створення клубу. Перед тим я зустрівся з директором міського будинку культури Євгеном Володимировичем Потапчевим і домовився про кімнату для клубу. Директор, прекрасна, інтелігентна людина, росіянин за походженням, час від часу заходив на засідання клубу і з величезною цікавістю слухав наші диспути, доповіді, лекції тощо. Згодом партія чинила на нього тиск шалений, аби він вигнав нас із приміщення, а він до останнього не піддавався. До кінця свого життя я з по-шаною ставитимусь до цього полтавця, щирої нелукавої людини.

У тому ж 1987 році я познайомився з нині покійним поетом, літературознавцем, письменником Петром Петровичем Ротачем, який дивом уцілів після всіх погромів справжньої української інтелігенції, а також кількома студентами педінстатуту, зокрема, Сергієм Пасічним. Оце ми троє і четвертий студент, друг Сергія (не запам’ятав ім’я) і склали оргкомітет майбутньо клубу. Ми вирішили надрукувати афішу форматом А2 про перше засідання клубу «Рідне Слово» з епіграфом із вірша В. Сосюри «Любіть Україну», за який він мало не поплатився сибірськими концтаборами, а також мені було доручено написати невелику статтю про майбутній клуб і спробувати розмістити в котрійсь із полтавських газет.

Установче засідання клубу ми запланували на лютий 1988 року, число не пам’ятаю, хоч вдома має зберігатися наша перша афіша. Перша редакція, в яку я прийшов, була редакція «Комсомольця Полтавщини». До редактора я не заходив, а відчинив навмання перші двері і там побачив красиву молоду жінку. Почав розмову, яка її зацікавила, і мені здалося, принаймні на перший погляд, що ми однодумці. Це була Людмила Кучеренко, яка й пообіцяла розмістити мою статтю з оголошенням. Вдячний пані Людмилі і по сей день. Афіші ми із Сергієм Пасічним порозклеювали по всьому місту, а надрукували власним коштом у видавництві «Полтава»…

Далі буде….

Микола Георгійович КУЛЬЧИНСЬКИЙ

(із книги «Полтавщина. Шлях до незалежності 1985-1991, Білоусько О.А., Пустовіт Т.П.)