Шановні пані та панове, шановні гості!
Дякую за запрошення. Я вважаю, що сьогоднішня подія дуже важлива. Світ повинен знати правду.
Дім. Дім – це затишок. Місце, де тобі добре й безпечно. Дім – це світогляд. Місце, де втілюються твої бажання. Дім – це майбутнє. Місце, де ростуть твої діти. Дім – це всесвіт. Місце, де починається подорож.
У нашому домі, в Україні, – війна. Її принесли орди катів, ґвалтівників та вбивць у російській уніформі. На вигляд вони як люди. Та те, що вони коять на нашій землі, позбавляє їх права називатися людьми.
Їхній дім – це оселя зла. Це варто говорити прямо й чітко. Бо саме так кажуть правду. Воєнний злочин віднині – друге ім'я Росії. І зміна назви колись Російського дому в Давосі – це не просто символічно. Це справедливо. Це чесно. Бо на наочних прикладах показує і її світогляд, і її всесвіт.
Кожен з вас може пересвідчитися в цьому сам. Може дізнатися імена тих, кого російські так звані визволителі звільняли від усього. Від миру. Від свободи. Від самого життя. Часто для розваги й задоволення.
Та все ж кілька реальних історій життя наших людей я розповім вам сам. Це історії українських дітей. Жертв війни. Жертв геноциду українського народу.
9 квітня російські війська обстрілювали Вугледар. Це місто в Україні. Рідне місто десятирічної Вероніки. Вони обстрілювали й 8-го. І 7-го. І раніше. Дівчинка з родиною переховувалась у підвалі весь цей час. Танковий снаряд залетів точно у вентиляційне віконце. В одну мить Вероніка втратила батька, бабусю, дядька з дружиною. Кілька днів дитина була в комі. За словами лікарів, вона зазнала важких травм спинного та головного мозку. Зараз Вероніка вже ходить та вчиться вправлятися паралізованою правою рукою.
А це історія десятирічного Іллі. Його рідний Маріуполь, назва якого відома тепер у всьому світі, став зоною бойових дій із самого початку повномасштабного російського вторгнення. Разом з мамою Наталею він залишився в місті, спочатку ховався, а потім і жив з нею у підвалі їхнього будинку. Одного разу вони опинилися під ворожим обстрілом і бігли до сусідів, щоб сховатися. Та вберегтися не вдалося. Того дня жінку було поранено в голову, а хлопчику роздробило ногу. Наталії стало сил дотягти сина в безпечне місце.
Поранені та знесилені, вони лежали на дивані. Мати стискала Іллю в обіймах, поки билося її серце. Тієї ночі її не стало. Наступного дня російські військові силоміць вивезли хлопчика в окупований Новоазовськ, а звідти – в Донецьк. Місцеві лікарі збаралися ампутувати Іллі ногу, але цього разу йому пощастило.
Тим часом бабуся Іллі в Україні шукала, як повернути онука. Вона швидко оформила опікунство й перетнула кордони чотирьох країн, щоб забрати його до себе. Та спочатку хлопчика чекало тривале лікування.
День, коли медики сказали, що нога повноцінно функціонує й Ілля зможе ходити, він вважає своїм другим днем народження. Іллюша вже може рухати пальцями на ушкодженій стопі. Він дуже рішучо налаштований на одужання та розцвітає, коли приходять гості. Та в його очах залишився сум. Те, що довелося пережити цьому хлопчику, неможливо уявити. Його біль не можна пробачити.
Це лише дві історії. Станом на 21 травня є ще 660 історій поранених і вбитих дітей, які ми знаємо. Точну кількість дітей, загиблих і постраждалих унаслідок російського вторгнення, встановити неможливо. Адже в Україні триває війна.
Та жодна із цих історій не є історією про супутні жертви конфлікту. Вони всі – про геноцид. Російські солдати вбивають українців, тому що вони – українці. Російська армія руйнує Україну, бо це – Україна. Саме в цьому полягає мета й сенс цього вторгнення.
Схоже, перелік ознак геноциду з грудневої Конвенції ООН 1948 року російські злочинці в погонах використовують як джерело натхнення, а не попередження про покарання.
У цьому документі, крім убивств, катувань та каліцтв за ознакою приналежності до певної групи, є такі пункти, як скорочення та запобігання народженню дітей. Певно, кожен із вас бачив кадри знищення пологового будинку в Маріуполі. Та він не єдиний, їх десятки зруйнованих по всій Україні. А ще – тисячі пошкоджених лікарень, шкіл і садочків.
Серед ознак геноциду є також насильницька передача дітей іншим групам. Що ж. За даними російських джерел, станом на 21 травня держава-терорист депортувала на свою територію більш як 232 тисячі дітей. Понад дві тисячі з них – або сироти, або розлучені з батьками. Тим часом російський парламент готується до спрощення процедури усиновлення російськими громадянами українських дітей. Це не про гуманізм. Це про шаленство ненависті та знищення під гаслами гуманізму.
Геноцид – один із найогидніших злочинів, відомих людству. Він ставить собі на службу і патологічних садистів, і легковірних дурнів, і спраглих до величі нікчем. Та найгірше, що його завжди підтримує мовчазний народ, який до втрати людяності боїться власного тирана.
Давос – місце сили. Тут уже півстоліття твориться новий світ. Якби мені випала честь скласти гасло Давоського форуму, я б запропонував «Повага. Синергія. Співдружність».
Та сьогодні новий світ народжується в Україні. Ми захищаємося від руйнівної й безжальної сили. Від імперії, для якої геноцид і злочини проти людяності – це рутина, а не табу. Але ми боремося не лише за себе. На кону – майбутнє Європи та світу. Заради майбутнього зло має бути зупинене. Непокаране воно завжди повертається.